Глиняна кераміка є унікальним джерелом історичної, етнографічної, культурологічної та соціально-економічної інформації. Саме в предметах побуту найбільш виразно показано зв’язок між повсякденним життям і економічними умовами. Через форму, орнаменти та техніку виготовлення керамічних виробів можна простежити культурні впливи, обмін знаннями та розвиток ремісничих традицій.
Керамічний посуд фірми Івана Левинського можна поділити на такі типологічні групи, а саме:
— для приготування страв і напоїв — кухонний;
— для збирання, зберігання і транспортування продуктів і напоїв;
— для подавання і споживання страв і напоїв, тобто столовий посуд;
— для здійснення обрядів, святковий, тобто виготовлений чи придбаний спеціально для здійснення обряду або підготовки до нього.
Вироби фабрики Івана Левинського рясніють декоративними елементами, адже відомо, що видатний львівський будівничий був великим шанувальником майоліки. Окрім утилітарного призначення, вони виконували важливу декоративну функцію. Посуд з багатим декором зазвичай використовували для святкових застіль, таких як Різдвяна вечеря, Великодній обід, весільні та недільні сімейні трапези, а також для прикрашання інтер’єру.
Коли Іван Левинський розпочинав свою діяльність у керамічному виробництві наприкінці 1880-х років, орнамент відігравав значну роль у культурі Галичини. Побутові предмети щедро прикрашали традиційними народними візерунками і мотивами різних історичних стилів, які були популярні в художній промисловості Австро-Угорської імперії.
Стиль сецесії, який виник на зламі століть, заохочував митців до пошуку нових мотивів і форм, підкреслюючи їх вміння абстрагувати та стилізувати природні форми, а також гармонійно поєднувати декор з конструкцією. Замість копіювання класичних архітектурних прикрас із гіпсових зліпків, що було звичним у художньо-промислових школах, сецесія звернулася до вивчення природних форм місцевої флори та фауни, на основі яких створювалися унікальні візерунки. Елементи дизайну ставали динамічнішими: ось симетрії перетворилася на закручені спіралі, що простягалися по діагоналі форми, а нерівний ритм переплітав вигнуті лінії.
Майстри експериментували з різними стилізаціями, використовуючи образи лілій, кульбаб, будяків, польових квітів, таких як волошки і ромашки. Іноді вони черпали натхнення з східного мистецтва, вибираючи або японську естетику з вільним розташуванням квітучих гілок на білому фоні, або ірано-турецькі мотиви з насиченими кольорами і деталями. Однак продукція відділу гончарства і посуду від самого початку діяльності фірми І. Левинського була зорієнтована на засвоєння елементів та засад національного орнаменту.
Замість античних героїв на формах грецької амфори майстри зображували сцени національного життя, такі як «Похід гуцулів», замінюючи класичні елементи, як йоніки та антемії, на «бахматюкові» дзвіночки та турецькі гвоздики, як це видно на вазі 1899 року майстра з монограмою «S. D.». Популярність рідного мистецтва зростала завдяки просвітницькій діяльності української інтелігенції, а майстри фабрики Левинського продовжували вдосконалювати орнаменти «українського стилю». Іван Левинський активно залучав до цього процесу як керамістів (Еміля Дубраву, Осипа і Миколу Білоскурських, Михайла Галібея, Михайла Лукіяновича, Юрія Лебіщака та інших), так і архітекторів (Олександра Лушпинського, Лева Левинського, Гната Колцуняка).В орнаментах посуду фабрики І. Левинського першого десятиліття XX ст. можна знайти не лише елементи декору народної кераміки, але й мотиви гуцульської різьби по дереву, прославленої виробами династії Шкрібляків, фрагменти багатої геометричними варіаціями народної вишивки, мотиви гуцульського мосяжництва.
Декор кераміки фабрики Івана Левинського увібрали в себе численні елементи народного мистецтва, національного світогляду й етногенезу та зберіг їх у чудових формах, що залишені нащадкам як базовий матеріал для подальшого творчого розвитку.
Джерела: Керамічний код Івана Левинського в естетичному вимірі українця кінця ХІХ — початку ХХ ст. / за ред. А. Клімашевського. Львів : Інститут народознавства НАН України; Харків : Раритети України, 2020. 256 с.; іл. (Серія «Зі скрині часу»)
