ГО «Брами Тернополя» — це ініціатива, створена у 2022 році командою ентузіастів, яка займається збереженням, реставрацією та популяризацією архітектурної спадщини Тернополя. Вони привертають увагу до руйнування історичних об’єктів, ведуть активну комунікацію в соцмережах і реалізовують практичні проєкти, зокрема реставрацію старовинних брам і дверей.
Як дві людини можуть почати рух за збереження архітектури цілого міста? З чого почалася історія «Брам Тернополя»?
Вікторія:
Історія «Брам» почалась задовго до реєстрації ГО.
Я довго відкладала цю ідею. Мені здавалося, що мені бракує експертизи, знань та впливу. Паралельно Віта шукала активну організацію, в якій могла б творити зміни, але нікого подібного на той момент у Тернополі не було, тож вона долучилась до луцької організації «Семиярусна Гора». Нас звів монастир… Точніше — нелегальна надбудова келій домініканського монастиря.
І, як це часто буває, боротьба об’єднує. «Брами Тернополя» почалися не зі стратегії чи плану. Вони почалися з неможливості більше мовчати.
Віта:
Я долучилася до «Брам Тернополя», коли здійнявся галас навколо знищення памʼятки архітектури національного значення — келій монастиря домініканців. Десь тоді я вирішила, що просто скласти руки і бути бездіяльною більше не варіант. Аккаунт «Брам» на той момент був уже досить великим і активно висвітлював проблему, так ми почали спілкуватися з Вікторією й шукати способи привернути до неї увагу. Організація мирних протестів, розголос у ЗМІ, створення петиції до президента, звернення до депутатів та Міністерства культури, створення мерчу, який привертав увагу до знищення памʼятки і кошти з якого йшли на реставрацію дверей на тій же вулиці, де була памʼятка. На цьому етапі команда почала рости, і більше небайдужих долучалося до нас. Було прийнято рішення створити громадську організацію.
Яка історія або будинок у Тернополі вперше змусив вас подивитися на місто як на спадщину, а не просто простір для життя?
Вікторія:
Моє знайомство зі спадщиною почалося ще в дитинстві. Я жила в центрі, з виглядом на монастир єзуїтів. Вчилась у будівлі колишнього шпиталю. Ми перелазили через паркан, щоб потрапити на територію швейної фабрики, яка насправді була перебудованим костелом. Мене тоді вразила одна річ: як проста сіра коробка з вулиці може мати зовсім іншу картину всередині? Аркові вікна, ліпнина, старі двері… Стара архітектура в Тернополі як слон у кімнаті, якого всі намагаються не помічати. Як потім виявилось — цього і прагнув союз. З Тернополя планували створити «вітрину соціалізму» на заході. І можу сказати, що частково їм це вдалося.
Віта:
Мабуть, десь з моменту, як почала навчатися на архітекторку у Львівській політехніці. Живучи у Львові і спостерігаючи неймовірну велич архітектури щодня, я завжди шкодувала, що в Тернополі такого немає. Одного разу, пʼючи каву на Валовій у Тернополі, мені захотілося заскетчити будинок з його деталями. І мою увагу привернули кронштейн, відновлений напис, деревʼяні різьблені двері.
Тоді я зрозуміла, що в нашому місті є безліч архітектурних знахідок. Їх просто треба захотіти побачити і заглибитися в історію будинку. Дитиною у школі я завжди дивилася з вікна на будівлю — вона здавалася звичайною, але я не могла відвести від неї очей, було в ній щось, що чіпляло око. Будинок на Острозького є модерністичною будівлею, теж памʼяткою, з круглими та вертикальною стрічкою вікон.
Що складніше у вашій роботі: відновити браму чи переконати людей, що її варто відновлювати?
Вікторія:
Найскладніше — переконати. Більшість бізнесів не готові інвестувати в спадщину. Мешканці — тим більше. Бо досі живе установка: нове — значить краще, а старе — це проблема, яку має вирішити хтось інший. Найдовша частина реставрації — це не про сам процес. Це бюрократичні та ментальні перепони. Як от у ситуації з вікном на фасаді колишньої гімназії Юліуша Словацького — вікно вже давно реставроване, але досі не встановлене через імпотенцію місцевих органів влади та небажання дирекції школи.
Віта:
Я би сказала, що людей переконати не складно в самій ідеї відновити браму — рівно до моменту, як заходить мова про кошти. Але ці ж люди готові витратити таку ж суму, а то й більше, щоб замінити двері на пластик. Такий ось парадокс 🙂
Який елемент історичних будинків Тернополя зникає найшвидше, але більшість мешканців цього навіть не помічає?
Вікторія:
Балкони і вікна. Балкони — бо старіють і стають аварійними. Вікна — бо їх легко замінити на дешевші. І разом із ними зникає характер будинку. Спадщина зникає тихо. І найчастіше без заголовків у газетах.
Віта:
Взагалі будь-яке втручання руйнує памʼятку, але я б хотіла виділити добудову одного-двох мансардних поверхів, які ніколи там не були передбачені. Навантаження на будинок збільшується, і це створює додатковий тиск на конструкцію, яка непомітно для людського ока руйнується. Тріщини, відпадають декоративні елементи з будівлі. Люди, які добудовували ті поверхи, байдужі до долі будинку чи його мешканців — це абсолютно.
Якщо б ви могли сказати одну фразу всім мешканцям історичних будинків Тернополя — якою б вона була?
Вікторія:
Якщо ви не готові брати відповідальність за спадщину — оберіть новобуд. Це чесно. Спадщина — це не декорація, а свідомий вибір та відповідальність. Жити в історичному будинку — це не про статус. Це про обов’язок.
Віта:
Ознайомтеся із Законом «Про охорону культурної спадщини». Стаття 24. Утримання та використання пам’яток.
Як виглядав той момент, коли ви зрозуміли: якщо не ми — то ніхто не врятує ці брами?
Віта:
Коли, незважаючи на всі дії та галас, що ми здійняли навколо руйнування памʼятки архітектури національного значення — келій монастиря домініканців, памʼятку було знищено назавжди, добудовано 2 поверхи в псевдобароковому стилі і ліфт. Цей випадок нас дуже засмутив, але саме тоді стало зрозуміло, що якщо не боротися за спадщину, то темпи її знищення значно пришвидшаться і зростуть у масштабі.
Чи була ситуація, коли ви подумали: «Все, більше цим займатись не буду»?
Віта:
Кожного божого дня. Але є відчуття: «якщо не я, то хто?». Дають дозвіл на руйнування келій Архикатедрального собору, а поруч, в історичній частині міста, будують ЖК «Кафедральний» — це плювок в обличчя містянам. Хочеться вірити, що коли кожен задасть собі запитання «якщо не я, то хто?», то місто стане виглядати по-іншому.
Кейс, яким ви пишаєтесь
Вікторія:
Я пишаюсь не лише нашими проєктами, не лише нашою командою — я пишаюсь зміною людей. За ці роки містяни почали відчувати, що спадщина — це про спільну відповідальність. Це і була одна з наших головних цілей. Чого лише вартував останній кейс із синім фасадом. Містяни чітко показали, хто тут пан 😉 Момент, коли місто починає захищати себе саме — це точка неповернення. А далі все просто: або влада вчиться працювати з цією реальністю (як у Франківську), або реальність змінює владу (як у Луцьку).
Віта:
Реакція містян щоразу стає гострішою — цим неможливо не пишатися. Бачимо, як зʼявляється ініціативність, створення петицій містянами, пропозиції втілення інклюзивних проєктів. Нам казали, що завдяки нашим шаблонам написали свої перші звернення у міську раду, коли бачили проблему у місті. Вірю, що всі найкращі проєкти ще попереду.
