Останній тиждень Великого посту в народній традиції завжди відчувався як особливий – у ньому поєднувалися смуток і світле очікування. Недарма Олександр Олесь колись образно сказав:
«з журбою радість обнялась». Події цього тижня – від урочистого входу Христа в Єрусалим до його страстей – стали підґрунтям для численних звичаїв, які глибоко вкорінилися в українській культурі. Кожен день мав своє значення і чітко визначені обрядові дії.
У понеділок, особливо для жінок, день починався рано. Ще до сходу сонця мати будила дочок, нагадуючи, що «недалечко красне яєчко», а тому потрібно «помити хату». Вмившись, господарниці починали білити стіни та стелю, змащувати жовтою глиною долівку, а рудою обводити підвалини в хаті та призьбу на дворі. Натомість мили лаву, стіл, мисник, двері й підвіконня.
Після обіду йшли в город, щоб до Чистого четверга посіяти все насіння. Другого дня, у вівторок, жіноцтво золило, прало й прасувало білизну. Годилося також винести з хати й пополоскати все шмаття, підготувати до празника святковий одяг. Чоловіки тим часом працювали в полі й заготовляли найкращі дрова для випікання пасок.
У середу під вечір уже годилося впоратися з городом, навести лад у хаті, прибрати її зовні. Увечері починали вчиняти тісто для пасок та інших обрядових виробів. Дівчата вибирали яйця для крашанок та писанок і готували віск, писала, природні барвники. До Великодня годилося зробити стільки писанок, щоб можна було подарувати хлопцям, хрещеникам, навіть випадковим людям, котрі завітають на гостини. Хлопці ж прибирали подвір’я, що вже прокльовувалося буйною зеленню, складали дрова, звільняли двір від хмизу тощо.
Три останні дні напередодні Великодня люди вважали жалобливими, «бо Ісус Христос покутував за наші гріхи». Найбільш богомільні не тільки «носили жалобу – голосно не розмовляли, не сміялися, не встрявали в суперечки, – а й не вживали їжі, даючи напередодні сувору обітницю, щоб Бог допоміг позбавитися гріхів та хвороб». У Чистий четвер обов’язково годилося готувати баби – паски. Вони мали свою технологію виготовлення й випікання. Крім жовтих баб, в Україні відомі й інші сорти пасок – білі, що випікалися у п’ятницю, й чорні – у суботу.
Усі ці різновиди мали своє символічне призначення: жовті баби, власне найбільші й найпишніші, вчиняли з пшеничного борошна на яєчних жовтках. Вони призначалися сонцю й небу; білі – покійникам і повітрю, щоб не приносили лиха й смерті; чорні – господарям і всім людям, самій родючій землі. При виготовленні пасок дотримувалися різноманітних дійств. Починаючи із вчинення, вимішування та викачування тіста, всі дії підпорядковувалися прадавнім обрядам. Особливо стежили, щоб не було порушено звичаєвих форм, коли саджали паски в піч. Усіх, хто був у хаті, просили вийти на двір, щоб не потривожити пасок. Топити піч годилося з тих полін, які відкладалися кожного четверга протягом Великого посту. Підпалювали дрова кількома скибочками свяченої верби.
Саджаючи паски на черінь, господиня читала спеціальну молитву:
Свята пасочко, будь велична і красна, як сонце, бо сонцю тебе печемо.
Хай усі (перераховуються родичі й члени родини), коли живі, будуть здорові.
Щоб діти так швидко й красно росли, як ростеш ти.
Світи нам, паско, як світить сонце ясне, щоб хліб на ниві був такий багатий, величний, як ти велична…
Для білих пасок, які призначалися предкам, було інше причитання:
Хай будуть праведні душечки чисті й святі, як чиста й свята та велична ця паска.
Щоб було вам так відрадно там, як паскам у печі.
Вам, родителі наші, ці паски печемо, шануємо вас, а ви допомагайте нам…
При саджанні чорних разових пасок висловлювалися пошанівки землі-матінці, всім сущим людям, домашній худобі, сподівання на багатий врожай і його убезпечення від пожежі, грому, бурі тощо.
У Чистий четвер годилося насукати свічок. Перевага віддавалася страсній (громничній) свічці. Це були досить великі вироби – до двох аршинів довжиною і до фунта вагою, які слугували протягом року. Нею годилося «принести вогонь зі Страсті». Вважалося, що якщо «живий вогонь» ненароком погасне, коли його несуть із церкви, то невдовзі хтось у родині помре. Вдома страсною свічкою робили хрестики на сволоці, щоб лиха нечисть хату минала. Такі позначки (інколи сажу від них використовували, розколотивши у воді, від пропасниці) тримали до Переплавної середи – шостого по Великодню тижня. На Харківщині хрести зберігали протягом року, бо вважали їх корисними на випадок пожежі. Дехто навіть «клеймив» ними ворота, щоб нечиста сила й погані пси не заходили на подвір’я.
Неабияку роль відігравала у повсякденні випалена на Чистий четвер сіль. Робили це так: грудочку кристалів обгортали ганчіркою, клали в гарячу піч і тримали, доки не обвуглиться тканина. Особливо, вважали селяни, вона помічна при шлункових хворобах у тварин; її вживали і при розговінні.
Було за обов’язок на Чистий четвер купати дітей, бо в цей день, начебто, ворони носять своїх пташенят до річки і миють, а тому й живуть птахи сотні літ. Годилося очиститися водою і хворим людям. При цьому виливали обмивки на перехрестя доріг, щоб там усе лихо зосталося.
Роблячи це, приказували:
Господи, Ісусе Христе!
Перехресна дорого!
Дай, Боже, здоров’я в ручки, в ніжки і на живіт трішки!
Ось чому забобонні селяни остерігалися вдосвіта виходити на дорогу, щоб чужа хвороба не причепилася. А щоб у дітей не випадало волосся та не боліла голова, їх постригали саме в Чистий четвер.
У Великодню п’ятницю родинне життя набувало особливого настрою. Люди намагалися вести розмову в помірних тонах – не кричати, не лаятися, не встрявати в суперечки. У цей день, окрім дітей, ніхто не їв, не дзвонили у дзвони, хіба що били в клепала – дерев’яну чи бляшану дошку. Увечері майже всі йшли до церкви на Плащаницю. З суворими і присмутнілими обличчями мовчки слухали «Плач Богородиці» і приглушене читання Євангелія, адже веселитися не випадало, «бо Христос на розп’ятті…». Повернувшись із відправи, трохи підкріплювалися і знову бралися до роботи; не годилося лише шити, прати, прясти та стругати, бо то великий гріх.
Нарешті надходила Велика субота, яка, власне, й завершувала Чистий тиждень. В обов’язки господаря входило насукати свічок і зладнати кошик для посвяти. Жінки ж фарбували крашанки в лушпинні цибулі («галунити яйця» – Київщина, «сливчати сливки» – Карпати). Шкаралупу з яєць, що тріснули або розбилися, відносили до річки й пускали на воду, щоб допливла до рахманів (померлих душ) і сповістила, що завтра Великдень. Хоч крашанки фарбували в різні кольори, але перевагу віддавали червоному, «бо він нагадує кров Спасителя». Люди вірили, що в свяченому яйці знаходяться сорок милостинь і там перебуває Дух Святий, а тому лушпиння зберігали й підкурювали ним людей та худобу від пропасниці.
У суботній день найбільше трудиться піч – гріється вода, готується смажене й варене їство (на Великдень робити це гріх), печуться чорні паски, себто паляниці, запікаються писанки. Крім того, якщо в четвер не вдалися жовті паски, то їх повторно виробляли в суботу. За різними турботами (не випадково мовиться: «Шити, білити, а завтра Великдень») непомітно спливає день. Як тільки в оселі згустяться сутінки, на покуті запалюють божницю, яка горітиме цілу ніч.
Біля храму, в центрі села, на пагорбах молодь розпалює багаття, котре має горіти доти, доки не проспівають «Христос Воскрес». Усі – і дорослі, і підлітки – намагалися не спати всю ніч. Казали: якщо проспить всеношну господар – виляже пшениця, а коли господиня – льон; дітей також заохочували до цього різними обіцянками.
Отже, в суботу люди жили передчуттям великої радості, що «недалечко красне яєчко» – прихід довгожданого Великодня.
