Ярина Короткевич — львівська культурна менеджерка, кураторка, урбандослідниця та мисткиня, яка займається темами міської культури, візуальної спадщини та архітектури Львова.
У чому ключ до залучення широкого загалу до збереження цінних елементів?
У тому, аби знайти коло однодумців і тоді змінювати світ стає легше 🙂 Мій досвід показав, що людям цікава різна спадщина – від архітектури зламу 19-20 ст і до радянського модернізму, від міських клумб і до магазинних вивісок. На кожен інтерес знайдеться своя спільнота, а комунікація це основний ключик, який допоможе об’єднатися.
Перед втіленням якоїсь ідеї мені важливо спочатку обговорити її із різними людьми. Наприклад, до того, як оголосити про реставрацію вивіски “Електротовари”, я потестила ідею на друзях, фахівцях зі спадщини, звернулася у міські структури, аби послухати різні думки і переконатися, що це справді потрібно ще комусь, крім мене. Тут пригадую про “реставрацію” донецької стели, сенс якої якраз був у тому, що її роками позначали написами, наліпками, атрибутикою і символікою військові і волонтери. Допоки група активістів не вирішила, що це треба змінити, не порадившись із громадськістю, для якої стела містила багато символічного значення.
Ще одним ключиком став досвід інших міст – мені здається, якби не приклади фонду “Має значення” у Києві, чи міських ініціатив із відновлення неонів у Вроцлаві, Варшаві, Катовіце (про які завжди згадую у своїх лекціях), то рухати справу із вивісками було б значно важче.
Якщо ці об’єкти не мають офіційного статусу пам’ятки і, ймовірно, ніколи його не отримають — чи є сенс вкладати ресурси в їх збереження?
Цікаве питання! Якщо мислити узагальнено, то думаю, сенс є завжди. Завжди краще переосмислити наявний ресурс, ніж вкладатися з нуля. Втім, це дуже спрощена відповідь, все може мінятися в залежності від випадку. Спробую деталізувати як я це бачу.
Спершу важливо зрозуміти чому цей об’єкт не може отримати статусу пам’ятки – через байдужість мешканців? через складність запиту? відсутність інструментарію для роботи з ним? На кожну проблему можна знайти рішення, але скоріш за все воно буде розтягненим у часі і ніколи не простим. Звідси з’явиться розуміння як вирішувати питання статусу.
Одразу згадую приклад Сихівського масиву, який єдиний у Львові має у своєму містобудівному задумі кольорове зонування і унікальні суперграфіки. Як сильно мені б не хотілося вберегти суперграфіку від утеплень, та думаю це неможливо. Панельне будівництво також є своєрідною спадщиною, та радянська конотація і поганий технічний стан грають проти усіх аргументів за збереження. Тим часом проблем із експлуатацією будинків накопичилося чимало, а рішень дуже мало. Якби з самого початку про ці будинки дбали, поступово оновлювали, створювали муніципальні чи приватні компанії із управління, знаходили позиціонування, що це теж наша спадщина, то у 2020-х роках питань про те, що взагалі робити з цим житлом не виникало б.
Натомість зараз маємо величезний ресурс, який ніяк не можемо захистити, коли нарешті прийшло усвідомлення, що навіть у панельках є що захищати. Тож думаю, глобально у роботі із спадщиною потрібно змінювати фокус із подолання наслідків на превентивні заходи, гру на випередження і подовження життя усього ресурсу, який маємо у місті.
Чому мешканцям мікрорайонів, навіть віддалених від центру варто частіше роззиратися довкола?
Мені завжди подобалося у новому місті гуляти десь за межами історичного центру: у спальних районах, віддалених парках чи лісах, біля освітніх осередків. Це нагадує похід на виставку – потрібно відійти від картини на кілька кроків назад, аби могти оцінити її у повному масштабі.
Дуже часто місто на своїй периферії та у центральних районах суттєво відрізняється, але і те, і інше однаковим чином формує його. Усвідомити, що спальний район нічим не кращий чи гірший від центру – складно, але корисно 🙂 Я вірю, що увага та цікавість до мікрорайону породжує у його мешканців відчуття самоцінності і спонукає краще дбати про свої будинки і вулиці. Проводячи екскурсії Сиховом, я тішуся, коли люди, які тут живуть десятиліттями, зізнаються, що по-новому відкрили свій район. Я і сама почала “бачити” суперграфіку лише 3 роки тому, коли робила урбаністичні замальовки зі свого балкону. Відтак, просте спостереження перетворилося у ціле історичне дослідження. Тож тут вивела для себе просту, але ефективну істину: більше дивишся = більше бачиш.
Чому взагалі варто звертати увагу на такі речі, як старі вивіски – це ж не «велика» архітектура?
Про життя містян можуть свідчити не лише театри чи музеї, як осередки високої культури (до того ж часто доступні лише для обраного кола людей). Про місто можна дізнаватися й зі звичайних вулиць, ринків, магазинів, аптек, кіно, ремонтних майстерень – всі місця, де вирує життя, спілкування, обмін думками і новинами, є джерелом для вивчення. Тому я вірю, що вивіски не просто афішують спеціалізацію закладу, а виступають певними маркерами міської традиції: куди і для чого ходили містяни, які люди тут працювали, що було в попиті, що продавали чи які послуги надавали. Про це і пишу, роздумую у своєму проєкті Рудименти Львова.
Так, я цілком свідома того, що вивіски це нетипова і часто утилітарна спадщина. Разом із цим, я вірю, що саме із побутових знань складається конкретний пласт для вивчення своєї історії. Це вагомий матеріал урбаністичних студій, яким не треба нехтувати і я радію, що вони [студії] дедалі більше популяризуються в Україні.
Не кажучи про естетичний аспект – вивіски та афіші слугують матеріалом для вивчення предметного, шрифтового та загалом комерційного дизайну, а це ще один великий предмет для дослідження.
Пригадую постать Їржі Ратовського – відомого чеського дизайнера, який розробив настільки глобальну і якісну навігацію для празького метро, що його напрацювання досі вивчається як зразкові для усього світу. Сюди увійшли система орієнтації метро, інформаційні таблички, впізнаваний шрифт Metron (1973) і навіть інтер’єри – лавки, смітники, попільнички та пожежні гідранти. Його дизайн справді змінив спосіб організації руху в місті і заслужив на цілісні дослідження, музейну архівацію та перетворення у дизайн-візитівку Чехії. Мені хотілося б, аби ми так само звернули увагу на українських дизайнерів, а не віддавали усе, що створене в радянські часи, на поталу совку. Це були україномовні вивіски від українських авторів і митців, і коли ми почнемо ставитися до цього із шаною, то також можемо піднести вивіски з маргінесу до повноцінних предметів дизайну і архітектури.
Де проходить межа між справжньою цінністю і просто ностальгією за минулим?
Я думаю, що підказкою для визначення цінності має бути якість виробу чи оригінальність ідеї, а ще краще усе в комплексі. Важливо розрізняти поняття “ретро”, “вінтаж” і “автентика”, вивчати технологічні та історичні особливості епохи, яку представляє об’єкт, за можливості знаходити аргументи автора, чому він зробив так чи інакше. Словом, розвивати власну надивленість. Тоді з’явиться об’єктивний критерій для визначення цінності. Якщо ж критерія немає, а є лише емоція – тоді це ностальгія 🙂
Кейс, яким ви пишаєтесь
Одним із найновіших кейсів, яким я особисто пишаюся це дослідження візуальної айдентики Сихова і видання путівника. Його родзинкою є те, що він пропонує читачам пішохідні маршрути малодослідженими взірцями монументального мистецтва — суперграфікою кін. 70-80-х років. Це мій власний внесок не лише як дослідниці, але і як мешканки Сихова у його, я сподіваюся, розвиток і самоцінність.
Формат путівника — кишенькова інтерактивна книжка, написана доступною мовою для широкого кола читачів. Своїми пропорціями путівник повторює форму торця панельного 9-поверхового будинку, але це не єдина цікавинка, яку ми вклали разом із дизайнеркою у Мартою Походжай 😉 Завдяки Українсько-Данському молодіжному дому мені вдалося видати 170 примірників, й усі вони вже роздані і поширені у мистецьких інституціях Львова – шукайте у Мистецькій бібліотеці. Дуже хотіла б видати ще одну едицію, бо бачу, що інтерес до суперграфіки лише зростає і тішуся цьому, тож шукаю можливості.
