На тихій вулиці Драгоманова, трохи осторонь від гамірного центру Львова, серед зелені височіє будівля, схожа радше на невеликий європейський палац, аніж на звичайний музей. Це колишня вілла професора Еміля Дуніковського — одна з найвиразніших львівських споруд доби пізнього історизму. Однак справжнє значення цього місця визначає не лише його архітектура. Саме тут завдяки митрополитові Андрею Шептицькому приватна резиденція перетворилася на один із найважливіших осередків українського мистецтва. А 13 грудня 1913 року музей, його будинок і зібрані в ньому скарби Шептицький урочисто передав у дар українському народові.
Будинок на сучасній вулиці Драгоманова, 42 звели у 1897–1898 роках для професора геології Львівського університету Еміля Дуніковського. Автором проєкту став архітектор Владислав Рауш. Споруду задумали як репрезентативну приватну резиденцію — дім, який мав не лише забезпечувати комфорт власника, а й підкреслювати його суспільне становище. Архітектура будинку поєднує історизм, необароко та елементи пізнього романтизму. Його об’єм формують дві наріжні вежі, еркер і різні за формою завершення дахів. Нижній ярус оздоблений рустом, що створює враження міцного кам’яного підмурівка. Верхні поверхи значно легші й декоративніші: фасади вкриті ліпними орнаментами, фігуративними композиціями, обрамленнями вікон та архітектурними деталями.
Особливо виразною є центральна частина головного фасаду. Над напівкруглою терасою з балюстрадою здіймається трикутний фронтон, у тимпані якого розміщена горельєфна композиція «Орфей». Образ легендарного співця, здатного силою мистецтва зачаровувати людей і природу, згодом набув для цієї будівлі майже символічного значення. Інтер’єри також відповідали статусу палацової резиденції. Приміщення були організовані переважно за анфіладним принципом, коли кімнати послідовно переходили одна в одну. З невеликого вестибюля на другий поверх вели багато оздоблені різьблені сходи. На першому поверсі містилася велика напівкругла зала з мармуровими панелями, іонічними пілястрами та декоративною стелею.
Усе в цій архітектурі говорило про престиж, освіченість і достаток власника. Та найбільша трансформація будинку була ще попереду.
На початку ХХ століття українці Галичини не мали власної держави. За таких умов культура, освіта, церква, наука й мистецтво ставали важливими інструментами збереження національної ідентичності. Андрей Шептицький добре розумів: народові недостатньо лише пам’ятати про своє минуле. Пам’ятки потрібно відшукувати, збирати, досліджувати, реставрувати й показувати суспільству. Без відповідних інституцій унікальні ікони, рукописи, стародруки, церковні речі та твори народного мистецтва могли бути втрачені, вивезені або розпорошені по приватних колекціях.
Саме тому 1905 року митрополит заснував у Львові Церковний музей як власну приватну фундацію. Перші збірки розмістили в кількох приміщеннях на Святоюрській горі. Для їхнього впорядкування Шептицький запросив молодого науковця Іларіона Свєнціцького, який став першим директором музею і очолював його упродовж майже пів століття. Завдяки постійній підтримці митрополита та системній роботі Свєнціцького музей поступово перетворювався на повноцінну науково-мистецьку установу. Колекції швидко зростали й уже не обмежувалися лише предметами церковного мистецтва. У них дедалі ширше була представлена українська культура різних епох і регіонів. Тому 11 липня 1911 року установу офіційно перейменували на Національний музей у Львові. Назва була принциповою. Вона засвідчувала, що йдеться не про вузьку церковну збірку і не про приватну колекцію митрополита, а про інституцію, покликану представляти культурну спадщину українського народу.
Того ж 1911 року Андрей Шептицький придбав у професора Еміля Дуніковського віллу на тодішній вулиці Мохнацького, 42 — сучасній вулиці Драгоманова. Будинок мав стати постійним осідком Національного музею. До нової будівлі зі Святоюрських приміщень перенесли мистецькі колекції, архів і бібліотеку. Колишні салони приватної резиденції почали перетворюватися на виставкові зали, книгозбірню, робочі приміщення науковців та адміністрації.
Цей крок добре показує масштаб мислення Шептицького. Він не просто збирав мистецькі речі й не обмежувався окремими пожертвами. Митрополит створював цілісну інституцію: знаходив для неї відповідне приміщення, фінансував закупівлю пам’яток, залучав фахівців, формував бібліотеку та архів, підтримував дослідницьку й реставраційну роботу.
Кульмінаційним моментом стало 13 грудня 1913 року. Того дня у віллі відбулося святкове відкриття першої експозиції Національного музею у Львові. Під час урочистостей Андрей Шептицький оголосив про передання музею українському народові. Це означало, що створена ним інституція, будинок, колекції, архів і бібліотека мали служити не одній людині, родині чи церковній структурі, а всьому суспільству. Цей жест був значно більшим за звичайний акт меценатства. Шептицький фактично створив для українців публічний простір, у якому вони могли побачити власну історію не як додаток до чужих культур, а як самостійну, багату і тривалу традицію. Із часом навіть просторої вілли стало недостатньо для музейних потреб. У 1930–1935 роках до основної споруди добудували бічне крило за проєктом архітектора Олександра Пежанського. Розширення засвідчувало, наскільки потужною стала інституція, яка починалася з кількох кімнат на Святоюрській горі. Національний музей формував власне професійне середовище, розвивав наукову роботу, поповнював фонди та видавав фахові праці. Для організаційної і фінансової підтримки установи 1931 року було створено Союз прихильників Національного музею, а з 1934 року виходив музейний «Літопис».
27 вересня 1935 року перед будівлею музею відкрили пам’ятник Андрею Шептицькому. Подію приурочили до 30-річчя заснування музею та 70-річчя митрополита. Автором монумента був скульптор Сергій Литвиненко.
Розташування пам’ятника саме тут було закономірним. Музей став одним із найвиразніших матеріальних утілень діяльності Шептицького як мецената, інтелектуала і творця українських інституцій.
Проте 1947 року, вже за радянської влади, монумент знищили.
Це руйнування мало не лише політичний, а й символічний характер. Радянська система намагалася усунути з публічного простору пам’ять про церковного провідника та українського мецената. Проте створений ним музей продовжив існувати, а вілла на Драгоманова залишилася свідченням справи, яку неможливо було стерти одним адміністративним рішенням.
Нині будівля на вулиці Драгоманова, 42 є історичним комплексом Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Сам музей зберігає понад 150 тисяч пам’яток української культури та мистецтва. Історія вілли показує, як приватний простір може стати суспільним надбанням.
Тому, говорячи про місця Львова, які постали завдяки Шептицькому, важливо пам’ятати: іноді створити місце — не означає звести його стіни. Іноді це означає надати вже наявній будівлі новий сенс, відкрити її для суспільства і перетворити на простір, що служитиме людям упродовж десятиліть.
