Андрей Шептицький залишив у Львові не один «свій» будинок, а цілу систему місць: сакральний центр на Святоюрській горі, музейну інфраструктуру, осередки жіночої освіти, благодійну медицину, монастирі, мистецькі школи та ландшафтні простори, які він переосмислював як частину церковного, культурного й суспільного життя міста.
Найпотужніший слід Шептицького у Львові видно не лише там, де він підтримував нове будівництво, а передусім там, де допомагав змінити функцію, сенс і культурну вагу вже наявних споруд. Так приватна вілла професора Еміля Дуніковського стала домом Національного музею, колишня майстерня художника Яна Стики — осередком Олекси Новаківського та української мистецької школи, а невеликий будинок на сучасній вулиці Озаркевича — початком Народної лічниці, де допомогу надавали без різниці віросповідання й національності.
Тому ця розповідь — одночасно про внесок Шептицького в розвиток Львова і про архітектуру будівель, які завдяки його підтримці отримали нове життя та нове суспільне значення.
Святоюрський ансамбль і простори довкола нього
Саме із собором Святого Юра пов’язані інтронізація Андрея Шептицького, його багаторічне служіння та поховання. Від 1901 року Святоюрська гора була основним місцем, звідки митрополит керував Церквою, приймав політиків, духовенство, митців і громадських діячів.
Цікаво, що сучасний собор постав завдяки представникам його роду задовго до народження Андрея. Наріжний камінь храму 1744 року заклав митрополит Атанасій Шептицький, а після його смерті будівництво продовжив митрополит Лев Шептицький. Тому над головним фасадом собору розташований герб Шептицьких.
Собор має форму грецького хреста, хоча його вівтар, незвично для багатьох християнських храмів, орієнтований на захід. До входу ведуть двомаршеві сходи з вісьмома кам’яними фігурами геніїв. У штучному гроті під сходами розміщена скульптура святого Онуфрія, а над фасадом височіє знаменита статуя святого Юрія-Змієборця роботи Івана Георгія Пінзеля. У крипті собору похований Андрей Шептицький.
Архітектурно собор — один із найкращих прикладів пізнього європейського бароко у Львові. Він мурований з каменю та цегли на кам’яному фундаменті, має план грецького хреста, є однокупольним і тринавовим. До головного фасаду ведуть знамениті двомаршеві сходи з фігурами геніїв на балюстрадах; зовнішній вистрій насичений скульптурою, рокайлями, пілястрами, ажурними кам’яними огорожами й рельєфним картушем із гербом Шептицьких. Усередині простір тримають чотири підбаневі стовпи, інтер’єр має рококову ліпнину, а вівтарну частину акцентує різьблений іконостас у формі вівтаря.
Митрополичі палати були його найбільш особистою львівською адресою: тут він жив і працював упродовж 1901–1944 років. У 1922 році палац реставрували під керівництвом архітектора Лева Левинського, й це вже прямий слід митрополита як замовника й охоронця історичної спадщини. Дослідники наголошують, що реставрація мала «модерний» для того часу характер — не стільки стилізаційний, скільки спрямований на очищення й повернення автентичних рис будівлі.
Палац — двоярусна мурована, тинькована споруда прямокутного плану з чотирисхилим дахом. Чільний фасад до собору акцентує чотириколонний портик із балконом, ризаліти, фронтони, герб у тимпані, ліпнина і кам’яні вази. Усередині — анфіладне планування, рококова ліпнина, настінний живопис, каміни та печі, а головний зал прикрашений також гербом Шептицьких. На фасаді є меморіальна дошка, що нагадує: саме в цих палатах митрополит жив і служив Богові та Україні.
Митрополичі сади часто сприймають просто як красивий «зелений тил» Святоюрського ансамблю. Насправді це один із найкращих прикладів ландшафтної спадщини, з якою Шептицький працював свідомо. Первісно сади були бароковим регулярним терасним парком XVIII століття; у 1857 році їх перепланували в англійському стилі, але на початку ХХ століття саме з ініціативи Андрея Шептицького тут висадили фруктові дерева, перетворивши нижню терасу на сад у практичному і символічному сенсі. У 1932 році фірма Івана Левинського виконала проєкт огорожі з боку сучасної вулиці Листопадового Чину; зведена у 1933 році огорожа збереглася. У радянський час частину нижніх терас зайняли ретранслятори, а повернення садів і будівлі колишньої бібліотеки Шептицького Церкві розтягнулося аж до новітніх судових процесів 2020–2025 років.
Історичний комплекс Національного музею на Драгоманова
Це, мабуть, найточніше архітектурне втілення Шептицького як культурного стратега. У 1911 році він придбав віллу професора Еміля Дуніковського на тодішній вулиці Мохнацького, 42, а 13 грудня 1913 року саме тут урочисто відкрили першу велику експозицію Національного музею у Львові. У том у ж акті Шептицький фактично подарував інституцію українському народові.
Будинок зведено 1897–1898 років за проєктом Владислава Рауша. Це двоповерхова цегляна, тинькована вілла палацового типу складної конфігурації на високому цоколі; інтер’єри мають переважно анфіладне планування, розкішні сходи з різьбою, напівкруглу залу з білим мармуром, іонічними пілястрами та ліпним плафоном. Об’єм підкреслюють дві наріжні вежі, еркер, тераса, фронтон із горельєфом «Орфей», багатий ліпний декор і фігуративна скульптура. У міжвоєнний час архітектор Олександр Пежанський добудував бічне крило.
Будинок Олекси Новаківського
Будинок на вул. Листопадового Чину, 11 — дуже «львівський» приклад того, як Шептицький працював через людей, а не лише через мурування. Споруда була зведена 1889–1890 років як майстерня польського художника Яна Стики, але 1907 року Шептицький купив її для музейних потреб, а 1913 року запросив до Львова Олексу Новаківського і фактично створив тут середовище, в якому з 1923 до 1935 року діяла перша українська мистецька школа у Галичині.
Архітектурно це мурована цегляна двоповерхова споруда з кам’яним цоколем і крутим дахом, прямокутна в плані, з невеликим внутрішнім подвір’ям. Найхарактерніший елемент — велике арочне вікно художньої майстерні, зорієнтоване на північний схід; у декорі поєднуються нетинькована кладка, майолікові панно, кольорова дахівка, ступінчастий фронтон і балюстрада. Другий поверх займала простора майстерня зі скляною стелею на дерев’яних конструкціях.
Будинок «Дністра» — українська сецесія, банк і спортивні зали
Будинок на розі вулиць Руської та Підвальної спорудили у 1905–1906 роках для страхового товариства й банку «Дністер». Шептицький був залучений до діяльності установи, підтримував страхування церковного майна та розвиток українських фінансових інституцій. Архітектори Тадей Обмінський, Олександр Лушпинський та фірма Івана Левинського створили один із найяскравіших прикладів так званої гуцульської сецесії. Гострі завершення дахів нагадують силуети бойківських дерев’яних церков, а фасади прикрашають кераміка з народними орнаментами, художній метал і різьблені деталі.
Будинок був значно більшим, ніж звичайна банківська установа. Тут діяли українські організації, крамниці та заклади харчування. На першому поверсі товариство «Сокіл-Батько» орендувало два спортивні зали, роздягальню і секретаріат. Отже, під одним дахом співіснували фінанси, громадське життя, культура і спорт.
Руська, 18 — крамниця «Фортуни Нової»
Важливо розрізняти будинок і підприємство. Кам’яницю на Руській, 18 звели 1912 року за проєктом Тадеуша Мостовського для Марії та Якова Купфершмідтів. Це чотириповерховий будинок у стилі модерну, партер якого від початку призначався для торгівлі.
1922 року тут відкрили єдину фірмову крамницю української кондитерської фабрики «Фортуна Нова». Її засновниця Климентина Авдикович була однією з перших помітних українських жінок-підприємиць у Галичині. Шептицький підтримав її справу, увійшов із нею у ділове партнерство та надав землю для виробництва на сучасній вулиці Олени Степанів.
Цікаво, що підприємство починало роботу в умовах величезної конкуренції: у тодішньому Львові діяло сім кондитерських фабрик і десятки цукерень. Тому підтримка митрополита була не декоративним жестом, а справжньою інвестицією в український бізнес.
Народна лічниця на Озаркевича
Народна лічниця — один із найсильніших доказів того, що Шептицький мислив місто не лише як простір культури, а й як простір соціальної гідності. У 1903 році він прийняв покровительство над інституцією і відпустив для неї земельну ділянку на узбіччі Святоюрської гори. Амбулаторія почала працювати того ж року, а в 1938-му виросла у повноцінний лікарняний корпус.
Перша лічниця відкрилася 1 липня 1903 року у невеликому одноповерховому будинку. Усього в семи кімнатах діяли відділення внутрішніх і дитячих хвороб, хірургії, офтальмології, лікування вух та шкірних захворювань. Допомогу надавали безкоштовно, незалежно від віросповідання й національності пацієнта.
Коли старе приміщення стало затісним, почали будувати новий корпус приблизно на сто ліжок. Остаточний проєкт виконав Олександр Пежанський. Це один із найвиразніших прикладів львівського функціоналізму з елементами ар деко. У будівлі майже немає декоративної розкоші: її архітектура підпорядкована світлу, гігієні та зручності лікування.
Цікавий факт: українці у Сполучених Штатах передали на спорудження шпиталю 50 тисяч доларів — величезну для того часу суму.
Монастир і гімназія сестер василіянок
Шептицький послідовно підтримував василіянок як осередок жіночої освіти. Сьогодні цей сюжет у Львові читається через два сусідні об’єкти: монастир на вул. Кирила і Мефодія, 17 та будівлю гімназії на вул. Кирила і Мефодія, 17а. Джерела надійно підтверджують сам зв’язок Шептицького з василіянською мережею й факт їхнього повернення до давнього монастирського дому, але не завжди дають повний набір архітектурних даних для старішого монастирського корпусу; тому тут доводиться чесно залишити частину граф як «не вказано».
Будівлю гімназії спорудили 1926 року за проєктом архітектора Льва Левинського. Адреса сучасної школи — вул. Кирила і Мефодія, 17а. У доступних джерелах прямо не названо стиль, матеріали й план, тож ці параметри коректно позначити як не вказано. Водночас важливий сам факт: Шептицький був одним із покровителів і меценатів василіянської жіночої освіти, а новий шкільний дім став матеріальним знаком того, що українська дівоча гімназія в міжвоєнному Львові вже не мусить тіснитися у тимчасових приміщеннях.
До спорудження власного гімназійного дому василіянки містилися в Академічному домі на тодішній вул. Супінського, 17, тепер — вул. Коцюбинського, 21. Тобто в історії Шептицького це не просто «ще один будинок», а перша міська сцена для василіянської дівочої освіти, яку він підтримував.
Сам будинок постав у 1904–1906 роках за проєктом Тадея Обмінського і Филимона Левицького та належить до кола українського модерну. Це важливе уточнення: навіть тимчасова адреса гімназії була не випадковою, а вбудованою у модерну українську архітектурну інфраструктуру Львова. Пряма роль Шептицького тут — радше підтримка інституції, ніж участь у самому проєктуванні споруди.
Школа Маркіяна Шашкевича — окремий дім для української освіти
Історія школи імені Маркіяна Шашкевича почалася ще 1886 року. Її вважають першою українською народною школою австрійського Львова. Однак упродовж тривалого часу заклад не мав належного постійного приміщення.
Завдяки старанням Андрея Шептицького 1928 року школа отримала окремий будинок на вулиці Замкненій, 8. При ній діяла їдальня для сиріт і дітей із малозабезпечених сімей. За спогадами, митрополит особисто навідував школу і спілкувався з учнями.
Цікава деталь: у 1931–1941 роках директором школи був Василь Бень — колишній підполковник Армії УНР та ад’ютант Симона Петлюри. Уже в незалежній Україні, 1991 року, у школі відкрили музей Андрея Шептицького.
Колишня бурса УПТ на Чупринки
Будинок на вул. Генерала Чупринки, 103 спершу постав як бурса Українського педагогічного товариства у 1906–1908 роках, але згодом, за допомогою митрополита Андрея Шептицького, був придбаний для сестер василіянок. У цьому вже переосмисленому комплексі містилися монастир, учительська семінарія та школа вправ. Це дуже характерний для Шептицького тип втручання: не зводити нову будівлю, а дати вже існуючій споруді сильну українську і соціально корисну функцію.
Архітектурно це один із найпомітніших прикладів українського модерну у Львові: цегляна триповерхова споруда на високому цоколі з центральним чотириповерховим об’ємом, пірамідальним дахом, п’ятьма ризалітами, коридорною схемою, рустуванням, мальовничим силуетом даху та різьбленими деталями, що наслідують форми народної архітектури. Саме така «народно-стильова» версія сецесії дуже пасувала інституціям, які творили український Львів початку ХХ століття.
Текст на сучасній меморіальній дошці цитує Шептицького про «корисну працю українських лісівників».
Богословська академія: власна українська вища школа
1928 року Андрей Шептицький заснував у Львові Богословську академію. Її першим ректором став Йосиф Сліпий.
Академія мала бути не лише місцем підготовки священників. Шептицький прагнув створити повноцінний український науковий і освітній центр, у якому вивчали б богослов’я, філософію, історію, право, культуру та суспільні науки.
Митрополит залучав викладачів, підтримував розвиток бібліотеки та наукову роботу. Він планував поступово перетворити академію на український католицький університет.
Цей задум не вдалося повністю реалізувати через радянську окупацію і ліквідацію Української греко-католицької церкви. Проте саме Богословська академія стала історичною попередницею сучасного Українського католицького університету.
Свято-Іванівська лавра — монастир, майстерня і притулок
Свято-Іванівську лавру на Знесінні Шептицький заснував 1927 року. Це був монастир студитів, але його функції були значно ширшими. Тут опікувалися хлопцями-сиротами, навчали молодь ремесел, розвивали іконопис та інші традиційні мистецтва.
Студити мали поєднувати молитву з фізичною та творчою працею. Фактично це був одночасно монастир, школа, майстерня і соціальний осередок.
Саме на території лаври згодом виник музей народної архітектури та побуту. Тому історія Шевченківського гаю почалася не з рішення радянської музейної адміністрації, а з набагато раннішого задуму Шептицького створити тут живий простір української духовної та народної культури.
Церква з Кривки
1930 року Шептицький дізнався, що стару дерев’яну церкву 1763 року в карпатському селі Кривка планують розібрати. Мешканці вже мали новий храм, тому давня споруда втрачала практичне значення.
Замість того щоб замовити для лаври нову церкву, митрополит вирішив урятувати стару. Храм розібрали, окремі елементи перевезли возами до залізниці, потім потягом доправили до Львова й знову склали на Кайзервальді. 1931 року його освятили як церкву Премудрості Божої.
Це трибанна бойківська церква з ярусною композицією. Вона стала першим великим музейним об’єктом на території майбутнього Шевченківського гаю. Отже, одна врятована споруда фактично започаткувала львівський музей просто неба.
Підтримка монастирів редемптористів
Андрей Шептицький активно підтримував діяльність редемптористів у Львові.
1923 року за його допомогою монахи придбали земельну ділянку на Голоску, де створили монастир святого Альфонса. Разом із землею вони отримали будинок, сад, озеро та господарські приміщення.
1937 року Шептицький придбав колишній монастирський комплекс на сучасній вулиці Івана Франка, 56 і передав його редемптористам. Після ремонту тут відкрили монастир святого Климентія.
Такі рішення були частиною його церковної політики. Митрополит запрошував до Галичини чернечі згромадження, надавав їм приміщення і допомагав розвивати душпастирську, освітню та соціальну діяльність.
Меморіальні та інституційно пов’язані місця
У жовтні 1932 року в саду греко-католицької Теологічної академії на вул. Коперника, 38 встановили перший український пам’ятник у Львові — пам’ятник митрополитові Андрею роботи Андрія Коверка. Для міста це був дуже промовистий жест: живому церковному провідникові поставили монумент у серці української богословської інституції. У 1945 році пам’ятник знищили. Мистецтвознавець Юрій Бірюльов назвав цей твір першим українським пам’ятником у Львові — тобто історія монументального вшанування Шептицького в місті почалася ще за його життя, задовго до сучасного монумента біля собору.
Втрачений пам’ятник перед Національним музеєм
Другий прижиттєвий пам’ятник Шептицькому відкрили 27 вересня 1935 року перед Національним музеєм на тодішній вул. Мохнацького, тепер Драгоманова, 42. Приводом стали одразу дві дати — 30-річчя музею і 70-річчя його фундатора. Автором був Сергій Литвиненко. У 1947 році пам’ятник знищили.
Сучасний пам’ятник на площі Святого Юра
Сучасний пам’ятник Шептицькому відкрили у Львові 29 липня 2015 року до 150-річчя від дня народження митрополита. У проєкті брали участь скульптор Микола Посікіра та архітектори Ігор Кузьмак і Михайло Федик; у міській архітектурній дискусії композицію навмисно прив’язували до осі Святоюрського комплексу.
Архітектурний вплив Андрея Шептицького на Львів найточніше описується трьома словами: переосмислення, інституалізація, тяглість. Переосмислення — бо він постійно надавав нову українську функцію вже існуючим спорудам. Інституалізація — бо за кожною будівлею стояла не абстрактна благодійність, а конкретна установа: музей, гімназія, шпиталь, лавра, мистецька школа. Тяглість — бо навіть після радянських руйнувань ця мережа частково відродилася і сьогодні живе у формах музеїв, лікарні, шкіл, садів і публічної пам’яті.
Якщо шукати особистий «почерк» Шептицького, то він не в декоративних дрібницях, а в типі рішень. Його Львів — це місто, де бароковий ансамбль не ізольований від сучасної освіти, де музей росте поруч із лікарнею, де жіноча гімназія та мистецька школа стають національними інституціями, а дерев’яну церкву з гір не просто консервують, а включають у живу міську тканину. Це дуже сучасний підхід до міста — працювати з культурою, соціальною інфраструктурою і спадщиною одночасно.
