29 серпня 1561 року завершили роботу над Пересопницьким Євангелієм — книгою, яка через 430 років після свого створення стане одним із символів незалежної України. У 2026 році від цієї дати минає 465 років. Це не просто давній рукопис і не просто церковна книга. Пересопницьке Євангеліє є однією з найвизначніших пам’яток староукраїнської мови та книжкового мистецтва XVI століття, а Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського визначає його як перший відомий переклад канонічного євангельського тексту староукраїнською мовою.
Робота розпочалася 15 серпня 1556 року в Свято-Троїцькому Дворецькому монастирі. Там написали Євангеліє від Матвія, «Науку читання» та частину Євангелія від Марка. Пізніше роботу перенесли до Пересопницького монастиря Різдва Богородиці на Волині. Тут завершили Євангеліє від Марка, написали Євангелія від Луки та Івана, післямову і Місяцеслов. 29 серпня 1561 року роботу завершили остаточно: частини рукопису з’єднали, вставили мініатюри євангелістів, аркуші зшили, обрізали книжний блок і взяли книгу в оправу. Таким чином, від початку до завершення створення книги минуло трохи більше п’яти років.
Найвідоміші творці Пересопницького Євангелія — архімандрит Григорій, якого дослідники вважають перекладачем і керівником роботи, та Михайло Василієвич із Сянока, син протопопа, який був основним писцем і також брав участь у перекладі. Але є цікава деталь: палеографічне дослідження рукопису показало три різні почерки. Тож частину тексту писала ще одна людина, ім’я якої до нас не дійшло. Фундаторкою рукопису була волинська княгиня Анастасія Юріївна Жеславська, або Заславська-Гольшанська. До створення книги були причетні також її донька Євдокія та зять, князь Іван Федорович Чорторийський. Цікаво, що саме 1556 року, коли розпочалася робота над Євангелієм, Анастасія овдовіла та прийняла чернечий постриг під іменем Параскева.
Пересопницьке Євангеліє — справді монументальна книга. Рукопис складається з 482 пергаментних аркушів, тобто 964 сторінок. Формат аркуша — приблизно 38 × 24 см, а вага книги — близько 9 кг 300 г. Текст писали від руки темно-коричневим чорнилом. Для заголовків та окремих елементів використовували червоні фарби — зокрема кіновар і сурик. У рукописі є заставки, великі декоративні ініціали, орнаментальні завершення та чотири мініатюри євангелістів. Дослідники НБУВ відзначають, що за багатством і якістю оформлення книга фактично не має рівних серед українських рукописів.
У XVI столітті богослужбові тексти традиційно були пов’язані з церковнослов’янською книжною традицією. Автори Пересопницького Євангелія зробили інший крок — намагалися передати текст так званою «простою мовою», значно ближчою до тогочасного живого мовлення. Тобто ідея була дуже практичною: зробити Святе Письмо зрозумілішим читачеві. Саме тому Пересопницьке Євангеліє сьогодні є надзвичайно важливим джерелом для істориків української мови. У тексті можна побачити, як говорили, які слова вживали і як формувалася українська книжна мова XVI століття. Дослідники знаходять у його мові риси різних українських говорів, зокрема волинські та бойківські. Цікаво й те, що для одного поняття автори могли використовувати кілька народних відповідників. Наприклад, у тексті зустрічаються слова, споріднені з «колодязь», «студня», «криниця».Перед окремими частинами тексту укладачі додавали сумарії — короткі виклади змісту наступних розділів. А на полях записували глоси — пояснення слів, які могли бути незрозумілими читачеві. Тобто рукопис не просто перекладали ближчою до людини мовою — його ще й спеціально структурували так, щоб текст було легше читати й розуміти. Для XVI століття це дуже промовиста деталь.
Після завершення рукопис певний час перебував у Пересопницькому монастирі. Але після зникнення монастиря слід книги губиться. Про її місцеперебування протягом значної частини XVII століття достовірних відомостей немає. І лише 1701 року Пересопницьке Євангеліє знову з’являється в документах.
17 квітня 1701 року гетьман Іван Мазепа подарував книгу Переяславському кафедральному собору. Дослідники НБУВ також зазначають, що Мазепа долучився до оздоблення оправи рукопису. Пізніше книга потрапила до бібліотеки Переяславської духовної семінарії. У 1837 році з рукописом ознайомився славіст Осип Бодянський. Саме він увів пам’ятку до наукового обігу, а назва «Пересопницьке Євангеліє» закріпилася за рукописом за місцем його створення. До того ця книга існувала вже майже три століття, але ще не мала тієї наукової слави, яку має сьогодні.
У 1845 році Пересопницьке Євангеліє бачив Тарас Шевченко. Перебуваючи в Переяславі та працюючи для Археографічної комісії, він ознайомився з рукописом у бібліотеці семінарії та залишив про нього запис у своїх археографічних нотатках. Особливу увагу Шевченка привернуло багате оформлення книги. Тобто між авторами Пересопницького Євангелія і Шевченком лежало майже три століття, але книга вже тоді сприймалася як надзвичайна пам’ятка української культури.
У XIX столітті історія книги знову стала неспокійною. Певний час вона перебувала в Санкт-Петербурзі у князя Петра Ольденбурзького. Після його смерті рукопис повернули до Полтави. Дані дослідників НБУВ свідчать, що книга неодноразово змінювала місце зберігання — Переяслав, Полтава, Санкт-Петербург, знову Полтава, Київ. Фактично те, що рукопис XVI століття пережив усі ці переміщення і зберігся, саме по собі є винятковим. Під час Другої світової війни рукопис евакуювали. Після війни він певний час перебував у Києво-Печерській лаврі. 24 грудня 1948 року Пересопницьке Євангеліє передали до відділу рукописів Бібліотеки Академії наук УРСР — нинішнього Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Там оригінал зберігається й сьогодні. Для нього створені спеціальні умови зберігання з відповідним температурно-вологісним режимом.
Найдивовижніший поворот в історії Пересопницького Євангелія відбувся вже після відновлення незалежності України. Від 1991 року рукопис став частиною церемонії вступу Президента України на посаду. Поруч із Конституцією та іншими державними символами Пересопницьке Євангеліє використовується під час президентської присяги. Так рукопис, створений ченцями й книжниками на Волині у XVI столітті, через понад чотири століття став одним із символів української державності.
29 серпня — нагода згадати не лише про завершення однієї книги. Це дата завершення роботи над пам’яткою, у якій понад чотири з половиною століття тому українське слово отримало одне зі своїх найвеличніших рукописних втілень.
