27 серпня виповнюється 170 років від дня народження Івана Франка — людини, яку важко вмістити в одне визначення. Поет і прозаїк, учений і перекладач, журналіст, видавець, громадський та політичний діяч — Франко належав до тих, хто не просто творив українську культуру, а допомагав Україні ставати модерною європейською нацією.
Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в Нагуєвичах у родині коваля Якова Франка та Марії з роду Кульчицьких. У 1875 році вступив на філософський факультет Львівського університету. Його навчання не раз переривалося через політичні переслідування й арешти. Попри це, 1893 року у Віденському університеті Франко захистив докторську дисертацію і здобув ступінь доктора філософії.
Та Франко був значно більше, ніж автор «Захара Беркута», «Зів’ялого листя», «Каменярів», «Перехресних стежок» чи «Мойсея». Він працював у літературознавстві, мовознавстві, фольклористиці, етнографії, історії, економіці, соціології та інших гуманітарних галузях. Енциклопедія історії України фіксує понад сто його псевдонімів і криптонімів — ще одне свідчення неймовірного масштабу його видавничої та публіцистичної праці.
Франко відкривав українцям світ. Переклад для нього був не другорядною справою, а способом включити українську культуру в європейський інтелектуальний простір. Він перекладав Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Гайне, Ібсена та багатьох інших авторів. Дослідники наголошують, що його перекладацька діяльність не лише знайомила українців зі світовою класикою, а й демонструвала можливості української мови як повноцінної мови великої літератури й науки.
Він також безпосередньо творив українське політичне життя. 1890 року у Львові Франко став одним із засновників Русько-української радикальної партії — першої легальної української політичної партії європейського типу. Він редагував часописи, писав політичну публіцистику та тричі балотувався до парламенту й Галицького крайового сейму.
Не менш важливою була його роль у Науковому товаристві імені Шевченка. Франко очолював його Філологічну секцію, а разом із Михайлом Грушевським та Володимиром Гнатюком долучився до перетворення НТШ на фактичну українську академію наук — у час, коли власної державної академії українці ще не мали.
Масштаб його праці вражає навіть сьогодні. За даними Дому Франка, він залишив 10 поетичних книжок, близько 50 поем, понад 100 оповідань, новел і казок, десять великих прозових творів, півтора десятка драм та величезну кількість наукових і публіцистичних текстів. Особиста бібліотека Франка налічувала понад 12 тисяч томів.
Ще один промовистий факт: у 1915 році розпочалося висунення Франка на Нобелівську премію з літератури, а в офіційному архіві Nobel Prize його кандидатура зафіксована серед номінантів на премію 1916 року. Франко помер 28 травня того ж року у Львові.
Чому його постать настільки важлива?
Бо Франко працював одразу на кількох рівнях: творив українську літературу, розвивав мову й науку, перекладав світову класику, організовував політичне життя, формував українську пресу й вводив українську культуру в європейський контекст. Він показував, що українська культура здатна говорити про складні суспільні, філософські й політичні питання мовою сучасної Європи.
Саме тому Франко — це не лише Каменяр зі шкільного підручника. Це один із тих інтелектуалів, завдяки яким наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття українці дедалі виразніше усвідомлювали себе окремою політичною й культурною спільнотою.
І, можливо, найкращий спосіб згадати Франка сьогодні — побачити в ньому не бронзовий пам’ятник, а живого європейського інтелектуала, який усе життя працював над тим, щоб українська культура була повноцінною, сучасною і видимою у світі.
