Наталія Кобринська (1855–1920) — письменниця, видавчиня, громадська діячка та одна з основоположниць організованого українського жіночого руху. Її життя припало на особливий час — кінець ХІХ і початок ХХ століття, епоху сецесії. У Львові та інших містах Центральної Європи змінювалася архітектура, мистецтво й саме бачення сучасної людини. Митці відмовлялися від буквального наслідування минулого та шукали нову мову для нового століття. Подібні зміни відбувалися і в суспільстві — зокрема у ставленні до ролі жінки. Кобринська не була представницею сецесії як мистецького стилю, але надзвичайно точно втілювала дух цієї епохи — прагнення оновлення, свободи та руйнування старих канонів.
Наталія народилася 1855 року в селі Белелуя в родині греко-католицького священника. Освіту здобувала вдома, вивчала українську, польську, німецьку та французьку мови, гарно малювала й грала на фортепіано. Її дід Іван Озаркевич (1795–1854) був одним із перших популяризаторів творів українських письменників у Галичині, ініціатором аматорського театру, ставив твори Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка та інших авторів. Батько, Іван Озаркевич (1826–1903), був священником, громадським і політичним діячем, депутатом Галицького сейму та австрійського Райхсрату, а також писав вірші. Мати — Теофілія Окуневська — походила з відомого українського роду Окуневських. Двоюрідною сестрою Наталії була Софія Окуневська — лікарка, громадська діячка і феміністка, яка після смерті матері жила в родині Озаркевичів. Тож Кобринська формувалася в середовищі, де освіта, література, політика та активна громадянська позиція були частиною щоденного життя.
У 1874 році Наталія вийшла заміж за теолога Теофіла Кобринського. Подружжя жило у Снятині, але вже 1882 року її чоловік помер від сухот. Після його смерті Наталія переїхала до Відня. Саме там вона познайомилася з Іваном Франком та представниками українського студентського товариства «Січ». Значний вплив на формування її поглядів мав також публіцист і літературознавець Остап Терлецький. І саме після цього починається найактивніший період її громадської та літературної діяльності.
У 1883 році Кобринська написала оповідання «Пані Шумінська», яке згодом отримало дуже промовисту назву — «Дух часу». У центрі твору — конфлікт між старим і новим поколіннями жінок. Життя матері повністю обмежене домом і традиційними обов’язками, натомість її доньки прагнуть іншого майбутнього. Для старшого покоління їхній вихід за межі усталених правил сприймається майже як руйнування звичного світу. І саме тут особливо відчутна паралель із добою сецесії. «Дух часу» Кобринської — це той самий конфлікт старого і нового, який на межі століть проявлявся одночасно в архітектурі, мистецтві, літературі та суспільстві. У 1884 році у Станіславові Наталія Кобринська разом з Олесею Бажанською заснувала «Товариство руських жінок» — першу українську жіночу організацію.
А 1887 року разом з Оленою Пчілкою підготувала альманах «Перший вінок» — антологію жіночої творчості, що об’єднала авторок із різних українських земель. Серед них були Леся Українка, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька, Анна Павлик та інші. Іван Франко називав «Перший вінок» одним із найкращих і найбагатших змістом українських видань того десятиліття. Кобринська не обмежувалася літературою. Вона збирала підписи за право жінок навчатися в університетах і гімназіях, обстоювала жіночу освіту та економічну самостійність. У 1893–1896 роках вона активно займалася видавничою діяльністю. Її «Жіноча бібліотека» випустила три книги альманаху «Наша доля». Для налагодження книгодрукування та пошуку кращих можливостей для поширення своїх ідей Кобринська спеціально приїздила до Львова. А 1898 року вона була серед учасників знаменитого з’їзду українських письменників у Львові, присвяченого 100-річчю виходу «Енеїди» Котляревського. На відомій спільній фотографії Кобринська сидить поруч з Ольгою Кобилянською, а серед учасників з’їзду бачимо Івана Франка, Михайла Грушевського, Івана Труша, Богдана Лепкого, Осипа Маковея та інших представників української інтелектуальної еліти.
І це вже Львів тієї самої доби, коли місто поступово набувало свого сецесійного вигляду. Саме тому Наталію Кобринську цікаво розглядати поруч із львівською сецесією. Сецесія прагнула звільнити мистецтво від старих шаблонів. Кобринська робила щось дуже подібне у суспільному житті — ставила під сумнів традиційну модель жіночої долі й пропонувала натомість образ освіченої, економічно незалежної та суспільно активної жінки. Поки архітектори створювали новий вигляд міста, Кобринська разом зі своїми сучасницями формувала новий образ жінки ХХ століття. Тож її зв’язок із сецесією — не в орнаменті чи художній манері, а значно глибше: у самому «дусі часу» — прагненні вийти за межі старих правил і увійти в нове століття по-новому.
