Сьогодні говоримо з Михайлом Закопцем – директором Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького, культурним менеджером і музикантом.
Ви багато років жили професійною музикою. Чого музиканти можуть навчити музейників?
Я б, напевно, не ставив питання саме так – хто кого може навчити. Насправді музика і музейна справа для мене досить близькі речі. В кожному випадку ми працюємо з культурою, пам’яттю, нематеріальною спадщиною, з тим, що формує нашу ідентичність.
Музика, щоправда, дала мені дуже важливий досвід – можливість багато подорожувати. Концерти за кордоном – це десятки країн і міст, різні середовища, різне ставлення до культури. Коли багато цього бачиш, починаєш ширше дивитися і на власну спадщину. Розумієш, що її недостатньо просто зберегти. Вона має бути живою, бути цікавою людям, працювати для громади і створювати навколо себе можливості.
Яку найбільшу помилку сьогодні допускає Україна у ставленні до своєї спадщини?
Мені здається, однією з найбільших проблем є те, що, крім величезних руйнувань, яких нашій спадщині завдає росія, дуже багато ми продовжуємо нищити власними руками.
Іноді навіть із добрими намірами. Щось “оновлюємо”, перебудовуємо, робимо так звану реконструкцію – і в результаті втрачаємо автентичність. Замальовуємо старі розписи, використовуємо невластиві часу і місцю матеріали. Найпростіший приклад – дерев’яна церква, де традиційний ґонт замінюють блискучою бляхою “під золото”. Формально будівля залишається, але її справжній вигляд вже зруйнований. Загалом у нас проблема з візуальним сприйняттям, поняття “краси” дуже викривлене, зокрема радянською владою. Бо якщо подивитись, що ми будували до 40 років, то там відчуття смаку було на значно вищому рівні, а сьогодні ми і досі проєктуємо чи будуємо багато “несмаку”. Звісно, це може звучати доволі суб’єктивно, але все ж…
І друга проблема: на жаль, часто ми не бачимо у спадщині ресурсу. У наших містах і селах є старі будинки, церкви, цвинтарі, промислові об’єкти, млини – величезна кількість історій, які могли б працювати для громади. Не лише як туристичні об’єкти, а як місця пам’яті, освіти, локальної ідентичності й навіть економічного розвитку. А ми дуже часто згадуємо про них тоді, коли вони вже практично втрачені.
Який найменший та найбільший експонати музею?
Найменші – мабуть, монети чи ґудзики, а найбільші – наші церкви.
У цьому, до речі, і полягає особливість музею просто неба. У нас музейним експонатом може бути як маленький ґудзик, так і ціла дерев’яна церква чи хата. І все це разом розповідає одну історію – про людей, які тут жили, про їхній побут, ремесла, віру, культуру.
Як розвинулися комунікації та партнерства музею з огляду на повномасштабне вторгнення?
На самому початку повномасштабного вторгнення саме горизонтальні контакти дозволяли вирішувати практично будь-яку проблему. Ти просто телефонував колезі в іншому музеї, іншому місті чи іншій країні – і разом шукали рішення. Без довгих формальних процедур.
Це виявилося надзвичайно сильним механізмом. З часом такі особисті й професійні контакти почали переростати у сталі партнерства між інституціями. Сьогодні ця мережа вже значно більша. Ми співпрацюємо з музеями, фондами, громадськими та міжнародними організаціями, університетами, школами. Частина комунікації вже відбувається на рівні країн і міністерств. Тобто те, що починалося з простого “чим ми можемо вам допомогти”, у багатьох випадках перетворилося на довгострокову міжнародну співпрацю.
Яким проєктом, партнерством чи подією Ви особисто пишаєтеся?
Насамперед я пишаюся командою. Не будівлею і навіть не якимсь одним великим проєктом, а людьми, яких нам вдалося зібрати в музеї. Бо можна мати хороші ідеї, гроші, прекрасну територію, унікальну колекцію, але без людей, які цим живуть і хочуть щось змінювати, нічого не відбудеться.
А якщо все-таки називати конкретний проєкт, то для мене дуже важливим стало відкриття нашого нового Інформаційно-освітнього центру.
Мені здається, він змінив не лише можливості музею, а певною мірою і сприйняття того, яким може бути музей просто неба сьогодні. Це вже не лише місце, куди приходять подивитися на старі хати. Це простір, де можна вчитися, зустрічатися, дискутувати, проводити події, працювати з дітьми, майстрами, дослідниками, міжнародними партнерами.
