Харківська школа архітектури з початку війни евакуювалася до Львова. Команда вишу зіткнулася з тими ж викликами, що й тисячі інших українці: необхідністю адаптуватися до нових умов, боротьби та плануванню діяльності зараз та після перемоги.
З проректоркою Харківської школи архітектури Іриною Мацевко ми розмовляли про те, як відбудовувати повоєнну Україну, місце у цих процесах громадського та експертного середовищ та про переосмислення минулого українських міст.
Читайте нас у Telegram-каналі про спадщину t.me/spadshyna
Існує думка, щоб на місці поруйнованого радянського побудувати щось нове, сучасне, класне. Чи ви підтримуєте це?
Стерти минуле неможливо. Нам важливо зрозуміти, що радянське – це частина нас. По-перше, більшість з нас народилися в радянський час, ми закінчили радянські школи, зробили кар’єри, отримали квартири, ми були частиною цієї системи, навіть якщо і на кухні ганили все радянське. По-друге, коли ми «вирізаємо» якусь неприємну частину свого минулого, то дуже багато чого зі свого сучасного не можемо пояснити. Наприклад, ніхто собі не ставить питання, що Україна в тих географічних межах, в яких ми маємо її зараз була створена після ІІ світової війни. То як можна пояснити сучасну Україну, викресливши радянський період? Те саме з архітектурою. Місто – це величезна книга. Коли ми гуляємо вулицями, то споглядаємо будинки різних періодів та епох, через них ми “читаємо” місто і бачимо, що в ньому відбувалося, як воно змінювалося. Забираючи радянські будівлі, ми “вирізаємо” частину своєї історії. А історія не завжди приємна і героїчна. Вона різна і має багато відтінків. Ми маємо прийняти, що історія Радянського Союзу і радянської України для нас – це історія не лише великих трагедій та примусів, але також історія успіхів і розвитку. І дуже часто в родинних історіях ми можемо простежити одночасно ці дві здавалося б взаємовиключні історії. Ми звикли дивитися на минуле, особливо радянське, як на чорне і біле, але в країні одночасно відбувалися як процеси модернізації, так і великі репресії.
Харків займає особливе місце в радянській історії України. Зараз місто жорстоко руйнують російські ракети. Що буде з радянським в місті і яке ставлення до радянського в місті?
Так, Харків, я б сказала, особливий приклад. Це місто, яке поєднує в собі великий успіх і велику трагедію одночасно. І це треба досліджувати та вчитися про це говорити без однозначних засуджень радянського і надмірної глорифікації українського. Бо і одне і друге викривлює минуле і маніпулює сучасним. Критичний наратив і осмислення міста був і залишається викликом як для професійних середовищ міста, так і для самих містян.
Як приклад можу звернутися до харківських 1920-их. Місто, яке акумулювало потужні інтелектуальні ресурси. Місто, яке притягувало і формувало кращих митців, архітекторів, фізиків, українських письменників. І вся ця історія інтелектуальної потуги та модернізації відображалася в архітектурі конструктивізму, про яку можна прочитати у світових архітектурних енциклопедіях. Держпром – є не лише візитівкою міста і символом модернізації. Він репрезентує Україну ХХ століття у світі. А далі приходять 1930-ті – сталінські репресії та винищення тих, хто творив модерний світ харківських 20-х. І це також відображено в архітектурі. Конструктивістські будівлі перебудували, прикривши прогресивні на той час ідеї сталінською архітектурою (так званий “сталінський ампір” як заведено в нас вживати). Зараз ці будівлі руйнують ракети. Руїни відкривають нам різні нашарування минулого – 1920-х, 1930-х, повоєнної відбудови та реконструкцій 1950-х, “покращень” брутальних 1990-х і “багатих” 2000-х.
Що з цим робити? На це складне питання накладається ще й зростаюча ненависть до всього радянського зараз, в час війни. І вона абсолютно очевидна і зрозуміла. Радянське в українському суспільстві асоціюється з Путіним, який постійно до нього реферує і декларує мрію повернення до Радянського Союзу. Як відмежуватись від цього, як заявити свої права на радянське і присвоїти його, як побачити себе в радянському проєкті не лише жертвою, а і його учасником? Відповіді на ці питання постануть перед нами, коли закінчиться війна і ми як суспільство і держава будемо приймати рішення, що з радянського ми зберігаємо, реставруємо, консервуємо, а чого позбуваємося. Це буде великим викликом, але також великим шансом переосмислити себе і своє минуле і відкрити перед собою нове майбутнє. Ці дискусії вже розпочалися.
На вашу думку, якою є зараз якість цих дискусій?
Вона поки дуже хаотична і це нормально. Ми зараз у стані стресу, великої травми війни та ця дискусія відразу не може бути структурованою, виваженою. Зрозуміло, що на перший план виходять емоції та біль, але дуже важливо, що різні голоси її підіймають. Ми бачимо, скільки дискусій дублюються, організовуються певні професійні кола, які обговорюють одне і те ж. Дуже важливо, щоб експертні групи вибудовували між собою діалог, ділили між собою експертні поля і одночасно прислухалися один до одного і взаємодіяли. Ще важливіше, щоб в ці дискусії залучалися локальні спільноти. Їх голос має бути не просто чутним, а й одним з вирішальних, адже саме їм обживати та формувати нові та відновлені простори після війни.
Якщо говорити про відбудову, хто, на вашу думку, має оцінювати цінність тих чи інших будівель і приймати рішення?
Ваше питання вимагає однозначної відповіді, якої немає, якщо ми говоримо про демократичні процеси в місті і про відкрите суспільство. Важливо залучити локальні громади до прийняття рішень, тому що саме вони будуть жити у післявоєнних містах. Експертам треба змиритися, що в сучасному демократичному світі (а ми хочемо бачити себе його частиною) вони втратили монополію на прийняття рішення і мають працювати в діалозі з локальною спільнотою. Влада є лише одним з акторів в цьому пулі ухвалювачів рішень і виконавцем спільного рішення. Що найбільше мене зараз хвилює – це монополія влади на питання відбудови та зруйнованої спадщини. Влада вже має готові рішення і бачення, не питаючи локальні спільноти і дуже вибірково працюючи з експертами. Це шлях в нікуди, чи радше, шлях назад. Відновлення українських міст та робота зі зруйнованою спадщиною має відбуватися у форматі партисипаційного лідерства, де влада лише один з акторів процесу.
Загалом дискусія і робота по відбудові буде складною і важкою, тому що, по-перше, і владі і містянам хочеться якнайшвидших рішень, щоб повернутися до мирного життя. Але, як я вже говорила, відбудувати чи повернути минуле неможливо і, чи потрібно? Після тридцяти років незалежності Україна все ще знаходиться в стані транзиту. Наші міста радше пристосовували старі міські норми до нових викликів, ніж системно працювали над змінами. І ми отримали міста без публічних просторів, якісного житла та комфортної інфраструктури. То чи варто це відновлювати?
Зараз ми маємо шанси переосмислити наші міста, зрозуміти для себе, що таке для нас сучасне місто, що таке для нас комфорт і як ми можемо відбудувати міста з огляду на потребу в новій мобільності, якісній інфраструктурі, враховуючи колосальні зміни клімату і наявність інноваційних підходів до використання енергії. Але якісні зміни потребують часу і зусиль. І це ще той виклик для України.
Ще одним викликом є те, що певні речі потрібно буде зробити дуже швидко, щоб люди змогли повернутися у свої міста. Досвід інших післявоєнних країн показує, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. І це може стати великою непереборною проблемою. Ми маємо ретельно і критично проаналізувати досвіди інших країн, щоб уникнути цих помилок і в жодному разі не перебирати вже існуючі моделі. Кожен кейс післявоєнного відновлення має свою специфіку, особливість, формується в певних політичних і культурних контекстах, тому не може бути просто запозиченим.
І якщо ми вже визначаємо локальні громади як головного актора процесів, то треба працювати з ними також, з розумінням того, що якість і комфорт – це не про видимий “фасад” міста, це не про клумби з квіточками, нову плитку на тротуарі, кафе і ресторани. Якість і комфорт – це, коли ти продаєш машину, через те, що вона тобі не потрібна в місті, тому що інфраструктура настільки добра, що вона економить твій час і гроші. Якість і комфорт – це коли тобі на вихідні не хочеться втекти з міста, а мати декілька опцій для проведення вільного часу в міському просторі близькому до природного.
То чи маємо ми зараз шанс все змінити?
Як би не боляче було про це говорити, війна багато у нас забрала, але і відкрила нові можливості. Це шанс сформувати нову міську ідентичність і міцне громадянське суспільство. Це довгий, складний і болючий шлях. Чи підемо ми ним, чи виберемо шлях швидких косметичних змін і повернення до минулого – залежить від всіх нас.
Яким чином нам не втратити цей шанс? Я собі уявляю, як багаті пузаті олігархи, яких цікавлять метри квадратні забудови якомога дешевше у якомога більшій кількості. З іншого боку, в уяві складаються урбаністичні осередки та активісти, які починають боротися за більш прогресивні ідеї. І в цьому всьому лобіюванні різних підходів різних груп, різних кланів політичних та економічних, яким чином нам не втратити цей шанс? Що має бути зроблено?
Перше – це інституції. Багато, хто говорив після 2014 року, що активізм і волонтерство має закінчитися і всі громадянські сили мають бути спрямовані на побудову інституцій. Це те, що вдалося зробити частково, але навіть в такому вигляді дає свої результати. Інституції підсилюються та одночасно підсилюють громадянське суспільство. Активний громадянин з позицією вже має вагу в нашій країні. І Львів тут добрий приклад. Навіть приклади Харкова, який попередній мер міста Кернес перетворив у свою феодальну вотчину, говорить про це: історія з “одороблом”, в якому активна локальна громада своїми протестами змусила владу відступити. Недавня ситуація з заявою Синєгубова, який вирішив самовільно прийняти рішення, що будівля Харківської обласної ради, яка має сильно виражені ознаки сталінської архітектури, буде зруйнована, обурила професійні середовища. Після гучних і емоційних обговорень в соціальних мережах очільник Харківської ОДА відступив. Сила інституцій, помножена на активну, або принаймні небайдужу позицію локальних спільнот вже дає результат.
Ви відчуваєте, що вони вже є достатньо потужними, щоб мати вплив чи ще ні?
Це дуже залежить. Але я бачу і відчуваю зміни, зумовлені реформою децентралізації, яка зміцнює локальні громади. Нещодавно експерти урбан-коаліції “Ro3kvit”, учасниками та співініціаторами якої є Харківська школа архітектури, побували у звільнених містах Бучі, Ірпінь, Баришівка. Коаліція також налагоджує співпрацю з локальними владами та громадськими ініціативами в Запоріжжі, Рівному та владою і активістами Маріуполя, яка зараз розміщується в Запоріжжі. Спільно з локальними громадянами та владою коаліція буде працювати над методологіями та дорожньою картою переосмислення післявоєнних міст. Так от, ці зустрічі показали залученість різних локальних гравців в життя міст і в обговорення відбудови, а також розуміння локальних влад необхідності якісних змін для сталого післявоєнного розвитку міст. Звичайно, що це не є масовим явищем. Але мені видається, що успішні кейси середніх і малих міст стануть прикладом для інших міст, прикладом того, як активні локальні громади ламають монополію і вертикаль влади. Але, знову ж зазначу, що це довгий процес.
Пані Ірино, де зараз Харківська школа архітектури, де ви бачите себе у всіх цих майбутніх процесах відбудови, як ви бачите свою команду? Чим зараз займаєтеся?
Можливо спочатку пару слів про школу, оскільки львів’яни про нас мало знають. ХША є приватним вищим навчальним закладом, заснованим у 2017 році. Прагнення школи – привнести в Україну сучасні підходи та методики викладання архітектурної освіти та стати місцем, яке формує спільноту молодих спеціалістів, готових реагувати на виклики часу та брати на себе відповідальність за зміни в наших містах. Не менш важливим для нас є розпочати в Україні дискусію про нову роль архітектора в суспільстві, де він є не виконавцем замовлень, а фасилітатором міських процесів, медіатором, який зводить різних акторів міста і спільноту для реалізації якісних змін.
З перших днів війни ми відчували сильну підтримку європейської та американської архітектурної спільноти. Ми отримували пропозиції стажування і навіть працевлаштування за кордоном. Вже під кінець другого тижня війни ми прийняли рішення залишатися в Україні та евакуювати школу на час війни з Харкова. Ми перемістили школу до Львова і неймовірно вдячні Львівській академії мистецтв, яка нас прихистила і дала простір для продовження навчання.
Ми відчуваємо свою відповідальність перед суспільством і прагнемо своєю експертизою та роботою докластися до перемоги та післявоєнного відновлення. Ми розробили та оголосили набір у Львові на оновлену бакалаврську програму. Наступного року будемо запускати магістерську програму з фокусом на післявоєнних студіях. Ми маємо потужну інтелектуальну підтримку європейських архітектурних шкіл, викладачі яких будуть долучатися до викладання в школі та зараз є порадниками та консультантами програми. Цього року ми відкриємо єдину в Україні бакалаврську програму для архітекторів, яка даватиме знання і вміння, необхідні для післявоєнної відбудови. Деякі курси і воркшопи в програмі будуть читатися вперше в Україні, як, наприклад воркшоп по бар’єрності, курс по префабрикації, теми дисципліни «архітектура миру» будуть наскрізними у програмі всього третього курсу. Це є дуже важлива дисципліна для архітекторів, які будуть мати справу з відбудовою. Архітектура миру фокусується на ролі архітекторів і планувальників у фасилітації процесу відбудови та стабілізації постконфліктних просторів. Вона розпрацьовує інструменти і підходи, якими має володіти архітектор та аналізує небезпеки нових конфліктів через нечутливі фізичні втручання в післявоєнний простір.
Окрім відновлення навчального процесу та розробки нових програм, Школа зініціювала урбан-коаліцію “Ro3kvit”, про яку я вже згадувала.
Зараз ми зайняті пристосуванням приміщення до освітніх потреб, адже архітектурна освіта потребує особливо облаштованих просторів. Ми перевезли з Харкова все, що було можливо, щоб облаштувати тут студії, де кожен студент буде мати своє робоче місце, макетну та столярну майстерню і навіть архітектурну бібліотеку.
Коли ми говоримо про відбудову і при цьому не знаємо, коли закінчиться війна, як, на вашу думку, завершиться ця ситуація для професійних середовищ? Це буде велика можливість для росту, розвитку і реалізації нових талантів чи може більше переважати відтік людей, фахівців за кордон? Війна дуже сильно змінює долі людей, сприяє міграції.
Так, війна вже “вимила” інтелектуальні ресурси України та велика частина людей не повернеться. Тому вже зараз держава і громадянське суспільство спільно мають думати над програмами, проєктами та ініціативами, які націлені на заохочення молоді повертатися. І власне післявоєнна відбудова може стати тим магнітом, який притягне ініціативну і рішучу молодь. Зрозуміло, що для архітекторів буде дуже багато роботи. Але країні будуть потрібні не лише архітектори, які вміють працювати з післявоєнними спільнотами, нам потрібні митці, які вміють критично осмислювати війну і травму, інженери, які вміють працювати з новими технологіями, освітяни, які вміють реагувати на швидко змінні контексти, управлінці, які володіють актуальними інструментами комунікації і фасилітації. Цей список можна продовжувати без кінця. І тут дуже важлива освіта, тобто наскільки освіченими та підготованими ми вийдемо з війни. Те, на що зараз мають бути націлені всі університети – на перегляд і зміну своїх програм, які будуть давати актуальні знання, необхідні для післявоєнної відбудови.
Чому освіта важлива? Тому що вона є “захисним механізмом” від нової колонізації. Ми ще не дали собі ради з радянською, а вже дивимося в бік видуманого і міфологізованого заходу. Ми маємо два варіанти: запросити “зірок” з заходу, які ніколи не були в Україні та ніколи не працювали з травматичним післявоєнним контекстом міст, або ж мобілізувати власні інтелектуальні зусилля, актуалізувати освіту, зробити акцент на українських спеціалістах, які набувають нових конкурентних знань і навичок, запросити іноземних експертів, які знають що таке Україна, мають досвід роботи в нашій країні і стосують інструменти партисипації. Другий шлях набагато довший і складніший, але він дає нам шанс. Отож відповідаючи на ваше питання – так, розвиток, ріст, реалізація можливі, якщо держава і спільнота поставлять на якісну і сучасну освіту. Освіта зараз, в час війни – це найголовніша наша гуманітарна допомога самим собі і на довгу перспективу.
Розмовляв Андрій Бурда, Бюро спадщини
Фото Марго Дідіченко
