“Місто на кістках”, або ж про старі поховання у Львові

  • 08.05.2023
  • 896 Переглядів

Російське вторгнення актуалізувало питання поховання вояків та їхнього гідного посмертного вшанування. А оскільки місць для такого вшанування у Львові не так багато, то навіть представники міської влади були змушені писати пост, де було пояснення, що нічого страшного, антихристиянського чи блюзнірського на вулиці Мечнікова не відбувається. Це якщо говорити про ексгумацію похованих там працівників радянських органів держбезпеки. Бо те, що доводиться в гігантських масштабах ховати полеглих на війні – це страшно. А те, що за це ще й треба виправдовуватися – це взагалі нонсенс.

Читайте нас у Telegram-каналі про спадщину t.me/spadshyna

Оскільки зараз маємо класичну картину, коли «тепле плутають з м’яким», тобто шаною до мертвих (про яких, начебто, або добре, або нічого, навіть якщо це НКВД-исти) прикривають пропаганду та домінування, то слід розібратися. Що взагалі у такому місті як Львів, з такою довгою та непростою історією, можна сказати про недоторканність цвинтарів та могил?

Для початку треба розуміти, що всі стародавні церкви та території навколо них за замовчуванням були і місцями «вічного» спочинку. Як виявилося – ні, не вічного. Як і у випадку зі старими цвинтарями, спочинок тут виявився дуже навіть тимчасовим.

Найвідомішим прикладом впорядкування поховань у Львові, про який ми знаємо, походить з «австрійських» часів. Тоді, наприкінці XVIII століття, нова і прогресивна влада вирішила перенести цвинтарі з міста на периферію із суто утилітарних міркувань – щоб покращити санітарний стан. Тому викопали домовини з територій навколо церков у Середмісті та з середньовічних цвинтарів (наприклад, на сучасних вулицях Наливайка і Менцинського). З часом, оскільки місто росло, цвинтарі «за містом» опинилися «в місті» – Стрийський (Парк культури), Городоцький (вулиця Федьковича), Жовківський-Папарівка (район вокзалу Підзамче). Їх теж, тепер уже в другій половині ХІХ століття, довелося закрити, ексгумувати останки, і те, що вдавалося – перевезти на Янівське на Личаківське кладовища.

Цвинтарі колишніх сіл і передмість на півночі Львова (Знесіння, Замарстинова, Голоска, Збоїщ) по різному, але дійшли до нашого часу. На півдні було по-іншому, і, наприклад на Володимира Великого про колишній цвинтар нагадує лише пам’ятний знак. Якщо говорити про недоторканність могил, то варто для початку задатися питанням, а де, наприклад, поховання, старші за 200-300 років? Де поховані мешканці довоєнних Рясного і Левандівки? І це ми навіть не дійшли до поховань військових і військовополонених різних армій та народів.

Ми знаємо, що на сучасній Князя Романа була козацька «братська» могила, а на Довбуша  – цвинтар дітей, померлих під час епідемії. Ми знаємо, що Краківський базар – це старий єврейський цвинтар. Про інші, менш відомі цвинтарі, знають хіба спеціалісти та ентузіасти.

ХХ століття принесло нове явище – коли цвинтарі переставали існувати не з санітарних чи якихось більш-менш логічних міркувань, а через ідеологію та ненависть. Нацисти нищили сліди євреїв, комуністи – класових ворогів. Саме тому Марсове поле і Пагорб слави у Львові стали такими, якими стали. Для цього, наприклад, в 50-тих знищили цвинтар вояків УГА.

Зараз, на щастя, відходить практика «перемагати мертвих» – ніхто всерйоз не сприймає ідею щось «закрити фанерою» на «Цвинтарі орлят», на Марсовому полі чи не вперше проводиться цивілізована ексгумація. Шкода, що за таких страшних обставин.

Крім того, у Львові є багато місць поховань, розкиданих на величезній території. Зі складним минулим, яке потребує зрілого осмислення. Щоб ці простори могли «розповісти» свою історію.

А «захист» поховань ветеранів радянських каральних органів під приводом дотримання християнських чеснот – це зовсім інше. Воно про символічне домінування і «воєнну славу» – як спроба залишити за собою «поле ідеологічного бою». Грубо кажучи, з тієї ж опери, що й спроби московського патріархату залишити за собою Лаври і монастирі, апелюючи до духовності. Непоєднувані речі та підміна понять.

Текст: Назар Кісь

Інші матеріали: Фотографії старого Львова, Центр міської історії