Заходимо в невелику, скромну церкву, де зараз триває реставрація. Вона зустрічає нас тишею дерев’яних стін, запахом старого дерева і відчуттям присутності чогось вічного. Тут закарбовано не лише архітектурні риси епохи, а й духовний досвід поколінь, які жили, молилися, хрестили дітей і прощалися з рідними саме в цих стінах. У цьому храмі, збудованому 1756 року, кожен брус і кожна дощечка ґонту мовчки зберігають історії десятків поколінь села Воля-Гомулецька.
Сьогодні Церква Святої Трійці, яка є пам’яткою архітектури національного значення, отримує новий шанс на життя. Її відновлення – це не просто відновлення пам’ятки. Це повернення сенсів, гідності, віри у сталість культури. В епоху руйнувань і втрат особливо відчутною є цінність того, що ми можемо зберегти. І кожна така збережена святиня – це акт пам’яті й сили. Реставрація поверне храму його первісний вигляд: із ґонтовим дахом, автентичними пропорціями, відновленими зрубами та ризницею.
Ця церква є рідкісним зразком дводільного храму з дерев’яним зрубом, який зберігся майже без змін у своїй конструкції. Вона належить до найцінніших об’єктів сакральної архітектури Галичини, що дивом не зникли з мапи України внаслідок радянської політики, нехтування й браку фінансування впродовж десятиліть. І якщо ми втратимо такі об’єкти – ми втрачаємо не лише «старі дошки», а частину української культури.
Храм постає на перехресті історичних шляхів, що вели до Львова, коли Гамулець був окремим поселенням. Його компактні розміри відображають скромність місцевої громади. Церква складається з нави та гранчастого вівтаря, виконаних зі зрубу, а також пізніше добудованого каркасного бабинця. Всі дахи, баня та стіни були першопочатково покриті ґонтом – традиційним покрівельним матеріалом.
Унікальною особливістю храму є розписи, виконані просто на дерев’яних балках стін. Усередині збереглися фрагменти стінопису XVIII століття – зображення апостолів, євангелістів та Бога-Отця на склепінні бані з боку вівтаря. Хоча орнаментальне оформлення частково втрачено, ці розписи є рідкісним прикладом сакрального малярства, інтегрованого в саму конструкцію зрубу. У 1937 році місцевий маляр Євген Чуйко виконав поновлення стінопису та іконостасу, що засвідчує послідовну турботу громади про мистецьке оздоблення храму.
У радянський період споруда зазнала суттєвих змін: замість ґонту дах перекрили бляхою, інтер’єр оббили фанерою. Після сумнозвісного Львівського псевдособору 1946 року храм був зачинений, а вже у 1990-х роках повернений громаді Української греко-католицької церкви.
Потреба у фаховій реставрації постала ще понад двадцять років тому. Стан церкви був настільки занедбаним, що крізь зрубні стіни та купол вже проглядалися дерева й небо. Частково зруйновані та прогнилі підвалини зумовили необхідність демонтажу окремих ділянок стін для їхньої заміни, а також протезування втрачених фрагментів балок. У 2021 році розпочалися перші відновлювальні роботи, однак їх було призупинено через повномасштабну війну.
Попри війну, реставраційні роботи вдалося продовжити завдяки підтримці міжнародного фонду ALIPH, який надав 70 тисяч євро. Ми щиро вдячні за цю допомогу, адже роботи було розпочато ще до повномасштабного вторгнення, і без даху церква могла зазнати непоправної шкоди, поки тривали пошуки бюджетного фінансування. У 2023 році проєкт реставрації було відновлено. Підряд на виконання отримало Львівське спеціальне науково-реставраційне проєктно-виробниче управління «Львів-реставрація». Загальна вартість реставрації становить 10,5 мільйона гривень. Проєкт реставрації виконав архітектор Сергій Піньковський. Консультацію з питань реставрації дерев’яних конструкцій надав німецький спеціаліст Крістоф Юнганс, а консервацію настінного живопису здійснив Андрій Почеква.
У межах робіт передбачено відновлення підмурівків, стін нави, карнизів та піддашшя, перекриття ґанку, відтворення зрубних стін ризниці та окремих елементів інтер’єру. Уже виконано стабілізацію основи храму, тривають роботи над протезуванням стін та склепіння над вівтарною частиною, конструкцією хорів і сигнатурки. Встановлюється система пожежної безпеки, електроживлення, блискавкозахист. Але не менш важливо – відновлюється те, що неможливо виміряти кошторисом: зв’язок між часами, людьми й землею.
У церкві, що стоїть на кам’яних стовпах без фундаменту, немов закладено символ української духовності – вона може похитнутись, але не впасти. І зараз, коли ми маємо шанс її втримати, ми повинні зробити це з повагою, вдячністю і розумінням. Бо в кожному старому храмі збережена тиша – не мертва, а жива. Тиша, що говорить більше, ніж слова.
