Сергій Параджанов (насправді Саркіс Говсепі Параджаньян) – всесвітньо відомий режисер-авангардист, нескінченний внесок у світове кіномистецтво, якого складно переоцінити. Міжнародне визнання прийшло до Сергія Параджанова після екранізації в 1964 році повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Ним захоплювалися Ів-Сен Лоран, Фелліні, Антоніоні, Куросава, а фонд Світового кіно, заснований Мартіном Скорсезе, реставрує його роботи.
Сам про себе режисер казав, що він: «вірменин, який народився у Тбілісі і сидів у російській в’язниці за український націоналізм». У день народження великого метра розповідаємо про життя і творчість геніального режисера.
Читайте нас у Telegram-каналі про спадщину t.me/spadshyna
Молоді роки
Любов до творчості Сергія Параджанова прищепили його батьки. Від батька антиквара він успадкував любов до витонченості та художній талант, а від матері – артистизм та енергетику. Любов до старих речей та антураж антикварного магазину завжди надихали його на майбутні картини. Під час підготовки до фільмів режисер створював колажі, які допомагали візуалізувати майбутні кадри.
Після закінчення школи Сергій вступив до Інституту залізничного транспорту, де провчився лише один рік. У 1942 році вступив до Тбіліської консерваторії, а 1945 році – перевівся до Московської, паралельно навчаючись на режисера в майстерні Ігоря Савченка.
У 1951 році режисера скерували на роботу до Києва, де він працював на кіностудії Олександра Довженка. Свою першу роботу в кіно Параджанов виконав в ролі асистента. Тоді він взяв участь в зйомках фільму «Тарас Шевченко».
Феномен “Тіней”
Міжнародна слава прийшла до Сергія Параджанова у 1964 році після екранізації повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» – історії про гуцульських Ромео та Джульєтту. Любовна драма розгортається на тлі колоритних пейзажів Гуцульщини та наповнена фольклорними сенсами.
Неординарному митцю та команді талановитих фахівців вдалося показати всьому світові поетичну міфологію українців, сповнену магічних ритуалів, первісних емоцій, дохристиянських звичаїв та обрядів.
Стрічка увійшла до Книги рекордів Гіннесса, здобувши 39 міжнародних нагород і 28 призів на кінофестивалях у 21 країні, а Гарвардський університет додав стрічку до списку обов’язкових для перегляду студентам, що претендують на вищий ступінь у кінознавстві. Минулого року стрічку показували у спеціальній ретроспективній програмі Венеційського міжнародного кінофестивалю.
Інші талановиті роботи митця
Київські фрески (1966)
Це незавершена робота режисера, за сценарієм Павла Загребельного, є алегорією на тему наслідків війни. Після відзнятих кінопроб дирекція кіностудії прийняла рішення припинити фільмування “загалом імпресіоністського фільму, пронизаного ідеєю пацифізму”.
Від картини залишились 15-хвилинні кінопроби, які збереглися завдяки хитрості оператора Олександра Антипенка – він видав їх за свою дипломну роботу.
«Колір граната» (Саят-Нова) (1969)
Неймовірно прекрасна та емоційна притча, що у власний спосіб розповідає про життєвий та творчий шлях вірменського поета Саят-Нова. У цьому фільмі відсутні звичайні діалоги, замість них використані неординарні образотворчі прийоми, які допомагають відобразити авторське бачення духовного світу поета, його почуття кохання, ставлення до влади та релігії.
Фільм захоплює музичним супроводом та унікальними естетичними кадрами, що сповнені метафорами, а інноваційний стиль знімання фільму дозволив Сергію Параджанову отримати міжнародне визнання, а це твір режисера порівнюють з класикою європейського кіно, наділяючи його званням “українського Пазоліні”.
Важливо знати, що фільм вийшов у прокат не в авторській версії, зазнавши перероблення, перемонтування та зміни назви.
«Легенда про Сурамську фортецю» (1984)
Один з останніх творів Параджанова, який був знятий після приблизно 15-річної перерви. Стрічка присвячена грузинським воїнам усіх часів, які віддали життя за Батьківщину. За основу режисер взяв старовинну легенду про становлення фортеці, яка боронила країну від нападу іноземних поневолювачів.
Хоч тут і відсутня сюжетна лінія у звичайному розумінні, але усі об’єкти у кадрі несуть певний сакральний зміст, тому ілюстративність фільму вражає уяву як у філософському плані, так і візуальній гармонії.
“Ашик-Керіб” (1988)
Свій останній фільм Сергій Параджанов присвятив другові – знаменитому Андрію Тарковському, якого не стало у грудні 1986 року у Парижі.
Фільм створений за мотивами однойменної поеми Михайла Лермонтова і розповідає про Ашика-Керіба, скромного чоловіка, який пообіцяв повернутися до своєї нареченої, як тільки стане багатим. Робота отримала овації на Мюнхенському кінофестивалі та Венеції.
Як прем’єра «Тіней забутих предків» стала першою в СРСР акцією протесту інтелігенції проти влади
У 1965 році в київському кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра славетної стрічки Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Ця подія увійшла до історії також як перша в СРСР публічна акція проти політики влади, на якій виступили Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл з критикою владного режиму щодо арештів інтелігентів влітку того року.
Сергій Параджанов був несистемною людиною, не корився правилам і тому відмовився дублювати фільм російською, що на той час було взагалі нонсенсом.
Жодного арешту того вечора не було, але Дзюбу та інших звільнили з роботи, а Василя Стуса вигнали з аспірантури. Після скандальної прем’єри Параджанова лише позбавили можливості знімати, але пізніше його заарештували та інкримінували український націоналізм та гомосексуалізм.
Міжнародна компанія зі звільнення Параджанова
Під час ув’язнення Параджанов влаштовував школу живопису та використовував усе, що попадалося під руку для своєї творчості. Наприклад, він створив букет із дроту і шкарпеток, який подарував Лілі Брік – господині одного з найвідоміших в XX столітті літературно-художніх салонів.
З кришок пляшок з-під молока він робив медальйони з портретами-чеканками. Один із таких подарував італійському поету Тоніно Гуеррі, який відлив медальйон у сріблі й подарував режисеру Федеріко Фелліні. Разом вони створили приз на честь Параджанова і назвали його «Амаркорд» (на честь одного зі знакових фільмів Фелліні), яким нагороджують за найкращий фільм на фестивалі в Ріміні.
Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту і проханню Луї Арагона (який заснував Міжнародний комітет з визволення Параджанова) про звільнення режисера до Л. І. Брежнєва, яке підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеланджело Антоніоні, Параджанов був звільнений з-під ув’язнення.
Після повернення, зважаючи на заборону жити в Україні, він поселився у Тбілісі і працював на кіностудії «Грузія-фільм», де спільно зняв декілька робіт.
У 1988 році на презентації фільму «Ашик-Керіб» Сергій Параджанов дав своє останнє інтерв’ю українською мовою. «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоби настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!»
До слова, 20 грудня 2023 року, Національна комісія з реабілітації за поданням Українського інституту національної пам’яті реабілітувала режисера через 50 років після політично вмотивованого вироку митцеві від влади СРСР.
Фото: Локальна історія, Вікіпедія
